Саймон Бекетт - Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт

усміхалася мені над склянкою мінеральної води. Я кивнув з повним ротом, намагаючись проковтнути шматок стейка.

— Це так очевидно?

— Угу. Вперше бачу тебе розслабленим. Треба частіше так відриватися.

Я розсміявся.

— Не такі вже й кепські мої справи, еге ж?

— Ну, просто ти дуже стриманий, — вона тепло всміхнулася. — Я знаю, ти приїхав сюди, щоб зрозуміти, на якому ти світі. Але ніхто ж не забороняє час від часу просто насолоджуватися життям. Ти тут серед друзів.

Я опустив очі, вражений більше, ніж хотілося ви­знати.

— Я знаю. Дякую.

Вона поворухнулася на сидінні й скривилася, приклавши руку до живота.

— Усе добре? — запитав я.

Вона болісно всміхнулася.

— Він трохи неспокійний.

— Він?

— Він, — твердо сказала вона, крадькома дивлячись на Пола. — Це безумовно.

Тарілки прибрали, замовили десерти та нові напої. Я випив кави, знаючи, що ще одне пиво точно буде зайвим. Розвалився на стільці й просто насолоджувався моментом.

І раптом мій гарний настрій розбився вщент.

Не знати звідки я відчув нотки мускусу з легкими прянощами, які неможливо сплутати ні з чим. За мить аромат зник, загубившись серед сильніших запахів їжі й пива, але я знав, що мені не здалося. Упізнання вразило, як удар струмом. Наче я знову опинився на кахляній підлозі коридору, залізний запах крові змішувався з тонким чуттєвим ароматом.

Парфуми Ґрейс Стракен.

Вона тут. Я різко випростався на стільці, несамо­вито роззираючись. У ресторані змішалися звуки й барви. Я оглядав обличчя навколо, відчайдушно шукаючи виразні риси, якусь хибу в маскуванні. Вона десь тут. Де вона?

— Кави?

Тупо підняв очі на офіціантку, що стала поруч.

Ще й двадцяти нема, трішки повненька. Парфуми дівчини перебили запахи кухні й бару: дешевий мускус, важкий та нудотний. Зблизька геть інакший, ніж тонкі парфуми Ґрейс.

Але досить подібний, щоб на якусь мить увести мене в оману.

— Ви замовляли каву? — сторожко запитала офі­ціантка.

— Вибачте. Так, дякую.

Вона поставила філіжанку й пішла далі. Руки й ноги тремтіли від наслідків викиду адреналіну, спина вкрилася сиротами. Я зрозумів, що моя рука стискає шрам, і той болить. Ідіоте. Наче Ґрейс могла поїхати за тобою… Усвідомлення того, наскільки в мене розхитані нерви, які вони напружені навіть тут, залишило кислий присмак у роті. Я намагався змусити себе розслабитися, та серце калатало. Раптом здалося, що в кімнаті не вистачає повітря. Шум і запахи стали нестерпними.

— Девіде? — Сем стурбовано дивилася на мене. — Ти побілів як полотно.

— Просто трохи втомився. Час повертатись.

Треба вийти. Почав вибирати купюри з гаманця, не міг розпізнати, де яка.

— Почекай, ми тебе підвеземо.

— Ні! — Я поплескав її по руці, поки вона не встигла повернутися до Пола. — Будь ласка. Справді, я впораюсь.

— Ти певний?

Змусив себе всміхнутися.

— Звісно.

Її це не переконало, але я вже відсунув стілець, кинув на стіл жменю купюр, не знаючи, достатньо чи ні. Пол та інші були зайняті розмовою, але я не зупинявся, щоб попрощатись. Я мало не побіг, коли вирвався крізь двері на вулицю. Глибоко вдихнув прохолодне весняне повітря, та не зупинився навіть тепер. Ішов і йшов, не знаючи та не піклуючись про те, куди прямую, — тільки б далі рухатися.

Зійшов з узбіччя й відскочив, коли ліворуч від мене пролунав оглушливий гудок. Я перестрибнув на тротуар, за кілька дюймів від мене промчав тролейбус, вікна яскраво світилися в темряві. Щойно він проїхав, я швидко перейшов дорогу, повернув кудись навмання. Минуло багато років, відколи я був у Ноксвіллі, тож уявлення не мав, де я й куди їду.

Байдуже.

Лише побачивши попереду темряву за вуличними ліхтарями, я нарешті пригальмував. Відчув річку ще до того, як побачив її, — вологе повітря нарешті повернуло мене до тями. Обливаючись потом, я сперся на поручні. Мости, перекинуті між обсадженими деревами берегами, здавалися в темряві скелетними арками, всіяними цятками вогнів. Під ними спокійно текла річка Теннессі, як і тисячі років тому. І, мабуть, тектиме ще тисячі.

Що з тобою, в біса, коїться? Тікати з переляку через якісь дешеві парфуми. Але я був надто змученим, щоб соромитися. Самотній, як ніколи в житті, я дістав телефон і прогорнув список контактів. Ім’я та номер Дженні спливли на освітленому дисплеї. Я тримав великий палець над клавішею набору, страшенно бажаючи знову поговорити з нею, почути її голос. Але у Великій Британії зараз ще дуже рано. І навіть якщо я їй зателефоную, то що скажу?

Усе вже було сказано.

— Котра година?

Я стрепенувся, почувши поряд голос. У темряві між вуличними ліхтарями все, що я зміг розгледіти в тому, хто говорив, — червоне світло цигарки. Із запізненням я зрозумів, що вулиця безлюдна. Бовдуре. Здолати такий шлях і нарватися на грабіжника?

— Пів на одинадцяту, — бовкнув я йому й напружився, очікуючи нападу.

Але він лише вдячно кивнув і пішов далі, зникнувши в темряві за сусіднім ліхтарем. Я тремтів — і не тільки через вологий холод, що тягнувся від річки.

Порожньою вулицею наближалися привітні жовті вогні таксі. Я змахнув рукою, спинив авто й повернувся до готелю.

***

Кіт — твій найперший спогад.

Перед цим мали б бути інші, ти це знаєш. Але не такі яскраві. Жодного іншого спогаду тобі не вийняти, не відтворювати раз за разом. Цей настільки реальний, що навіть тепер відчуваєш, як сонце пече потилицю, бачиш власну тінь на землі перед собою, коли нахиляєшся.

Ґрунт м’який, легко копається. Ти береш шматок дошки, відламаний від паркану, біла штахетина під­гнила, розсипається просто в руках. Зараз знову зламається, але довго копати не треба.

Це не глибоко.

Спочатку ти його нюхаєш. Неприємний солодкий запах — і знайомий, і не схожий на те, що відчував раніше. Ти зупиняєшся на деякий час, нюхаєш вологий ґрунт, відчуваєш знервованість — чи радше збудження. Ти знаєш, що не варто цього робити, але надто цікаво. Уже тоді з’являються запитання — так багато запитань. Але відповідей немає.

Деревина вдаряється об щось майже відразу, ти продовжуєш копати. Інша текстура ґрунту. Починаєш зішкрябувати остаточний шар землі, помічаючи, що запах посилився. Нарешті тобі видно: картонна коробка з-під взуття, її боки промоклі та гниють.

Коробка починає розпадатися, ти намагаєшся її вийняти, мокру й провислу від ваги всередині. Хутко ставиш на землю. Пальці здаються незграбними й чужи­ми, коли знімаєш кришку, дух перехоплює. Ти боїшся, але