Саймон Бекетт - Шепіт мертвих. Третє розслідування, Саймон Бекетт

— Не має так пахнути, — неохоче мовив я. — Не може так бути через шість місяців.

— Якщо ви не помітили, труна не зовсім герметична, — втрутився Гікс. — Така діра, чого ви хочете?

Я сподівався, що Том відповість, але він натомість уважно роздивлявся труну.

— Над труною було шість футів верхнього шару ґрунту. Так далеко під землею розкладання відбуватиметься набагато повільніше, ніж на поверхні.

— Я не з вами говорив, але дякую, що звернули на це увагу, — обдарував мене сарказмом Гікс. — Я впевнений, що ви, як британець, знаєте все про кліматичні умови Теннессі.

Том випростався над труною:

— Насправді Девід має слушність. Навіть якщо тіло не забальзамоване, розкладання не повинно так тхнути — не має значення, розбита кришка чи ні.

Патологоанатом зиркнув на нього.

— Тоді чому б нам не поглянути? — він різко кивнув робітникам. — Відкривайте.

— Тут? — здивувався Том. Зазвичай труну доставляли в морг закритою.

Гікс, здавалося, насолоджувався моментом.

— Віко вже зламане. Якщо розкладання тіла зайшло так далеко, як ви кажете, я б краще поглянув зараз. І так уже достатньо часу тут змарнував.

Добре знаючи Тома, я помітив у його легко стиснутих губах несхвалення, але мій друг нічого не відповів. Поки тіло не було офіційно передане йому, процесом керував Гікс.

Джейкобсен таки заперечила:

— Сер, вам не здається, що це має почекати? — звернулася вона до Гікса, коли той наказав робітникові знімати кришку.

Патологоанатом кинув їй хижу посмішку.

— Ви ставите під сумнів мій авторитет?

— О, заради бога, Дональде, просто відкрий цю кляту штуку, якщо хочеш, — буркнув Ґарднер.

Сердито покосившись на Джейкобсен, Гікс махнув робітникові, який, з електровикруткою в руках, стояв поруч. Пронизливе скигління інструмента порушило тишу, гвинти труни один за одним відкручувалися. Я подивився на Джейкобсен, але її обличчя не виказувало жодних почуттів. Мабуть, вона відчула мій погляд, бо сірі очі на мить зустрілися з моїми. Здається, я помітив її гнів, але жінка відвернулася.

Коли останній гвинт був викручений, на допомогу першому робітникові прийшов напарник. Вони разом узялися за кришку. Та перекосилася: щось застрягло і тримало її.

— Боже милий! — вигукнув один із чоловіків, відхиляючи голову.

Із труни вирвався нестерпний, огидно-солодкий сморід гнилі. Робітники поспішно відсунулися.

Я підійшов до Тома, щоб поглянути.

Брудне біле простирадло покривало більшість останків, залишаючи видимим тільки череп. Більшість волосся злізло, хоча кілька тонких пасом усе ще трималися на ньому, як брудне павутиння. Процес гниття був у розпалі, здавалося, що плоть злізла з кісток, бактерії спричинили розрідження м’яких тканин. У закритому середовищі труни ця рідина не могла випаруватися. Відома як трунний розчин, чорна в’язка гноївка вкрила плямами бавовняний саван, яким було обмотано труп.

Гікс зазирнув усередину.

— Вітаю, Лібермане. Це все твоє.

Не оглядаючись, він рушив до припаркованих машин. Ґарднер із відразою дивився на жахливий вміст труни, марно намагаючись перекрити запах, затуляв носовичком рот і ніс.

— Це нормально?

— Ні, — відповів Том, сердито дивлячись услід Гіксові.

Ґарднер обернувся до Йорка.

— Як ви можете пояснити те, що сталося?

Обличчя власника похоронного бюро спалахнуло.

— Гадки не маю! І мене обурює думка, що це моя вина! Стіпл-Гілл не може відповідати за те, що станеться з труною після того, як її поховають!

— Чомусь я думав, що ви так і скажете, — Ґарднер махнув робітникам. — Прикрийте це. Веземо до моргу.

Але тут я уважніше придивився до жахливого вмісту труни.

— Томе, глянь на череп, — сказав я.

Він усе ще проводжав очима патологоанатома. Тепер, кинувши на мене запитальний погляд, схилився над відкритою труною. Я бачив, як змінився вираз його обличчя.

— Це тобі не сподобається, Дене.

— Що таке?

Замість відповіді Том багатозначно подивився на Йорка та робітників. Ґарднер звернувся до них:

— Даруйте, ми на хвилинку, панове.

Робітники підійшли до екскаватора і закурили. Йорк склав руки.

— Це моє кладовище. Я нікуди не збираюсь іти.

Ґарднер з шумом втягнув повітря широко роздутими ніздрями.

— Містере Йорку…

— Я маю право знати, що відбувається!

— Ми саме намагаємося це з’ясувати. Тепер, якщо ви не заперечуєте…

Але Йорк не закінчив. Він ткнув пальцем у Ґарднера.

— Я готовий співпрацювати з вами. І мене за це не звинувачуватимуть. Я хочу, щоб було записано, що Стіпл-­Гілл не несе відповідальності!

— Відповідальності за що? — Тон Ґарднера був небезпечно м’яким.

— За що завгодно! За це! — Йорк шалено махав на труну. — Це респектабельний бізнес. Я не зробив нічого поганого.

— Тоді вам нема про що хвилюватися. Дякую за допомогу, містере Йорку. Невдовзі до вас прийдуть для розмови.

Йорк набрав у груди повітря, щоб запротестувати, але агент БРТ зупинив його поглядом. Гнівно стиснувши рота, гробар подався геть. Ґарднер замислено спостерігав за ним, немов кіт за пташкою, потім звер­нувся до Тома.

— Що ж?

— Ви сказали, що це білий чоловік?

— Так. Вілліс Декстер, механік, тридцяти шести років, загинув в автокатастрофі. Ну ж бо, Томе, що ви побачили?

Том кинув мені криву посмішку.

— Девід це помітив. Нехай він повідомить новини.

Красно дякую. Я повернувся до труни, відчуваючи на собі очі Ґарднера та Джейкобсен.

— Погляньте на ніс, — запропонував я. М’які тканини згнили, залишивши відкриту трикутну дірку, вкриту шматками хряща. — Бачите низ носового отвору, де він з’єднується з кісткою, яка тримає верхні зуби? Там має бути носовий гребінь, такий гострий виступ кістки. Але його немає; він плавно зливається з кісткою під ним. Форма носа теж неправильна. Перемичка низька й широка, а сам носовий отвір вже занадто широкий.

Ґарднер вилаявся собі під ніс.

— Ви певні? — запитав він, звертаючись до Тома, а не до мене.

— Боюся, що так, — Том роздратовано цмокнув язиком. — Я б це сам побачив, якби встиг роздивитися. Кожна з цих черепних особливостей сама по собі була б досить сильним маркером походження. Візьміть їх усіх разом — і сумнівів не залишиться.

— Сумніви