Ірина Кузьменко - Один постріл , Ірина Кузьменко

Почула смішок жінки. Настало мовчання, але разом із цим почула легкий стукіт кулаків по стійці.

— Найцікавіше, що ми знайшли в мобільному телефоні загиблої листування, а саме погрози. Номер невідомий, у нашій базі не проходив. Дослідити дане листування не мала можливості. Даніелю, Грег забрав у мене ту справу.

Запала тиша. Я вже почала нервувати й відчула, як тіло заніміло.

— Дан, це лише між нами. Дай слово, що ця інформація більше ніде не вистрелить. Докази кореспонденції були видалені з мобільного телефону загиблої, — прошепотіла жінка.

Тепер у мене був ще більший шок.

— Ти хочеш сказати, що в нас у відділку завівся щур?

— Я хочу сказати, що ця історія досить мутна. Шкода родину загиблої, особливо сестру. Скільки років працюю в поліції, і постійно перед очима спливають родичі загиблих людей.

— Сестра Вероніки Авраменко в Копенгагені, — спокійно промовив чоловік.

— Дан, звідки ти знаєш?

— Я більше тобі скажу, я навіть знаю, в якому хостелі вона живе.

Від почутого в мене було нове потрясіння. Підігнула коліна та обійняла себе руками. Оце так влаштувалася працювати!

— Надіюсь, що ця розмова буде між нами! — промовила жінка.

— Сьогодні варто навідатися в клуб, — через декілька хвилин сказав чоловік. — Рахунок, будь ласка!

— Дан, не роби дурниць! — досить стримано промовила жінка.

— Ріко, заспокойся. Сьогодні п’ятниця, хочу просто розважитися після тяжкого тижня!

Авалін принесла рахунок. І після цього вже розмова затихла. Вони пішли.

— Міро, якого дідька ти залізла під стійку?

Я підняла очі до дівчини.

— Дорогенька, не плач. — Помітивши мої сльози, Авалін схилилася до мене й обійняла.

— Я почула те, чого не повинна знати! — ледве стримуючи сльози, промовила. — Це все так паскудно та неправильно!

— Дорогенька, можливо, ти повинна була все це почути?!

Я поглянула на Авалін і схлипнула.

— Що ти маєш на увазі?

— Наше життя інколи перетинається з життям тих людей, які захищають нас або знищують. Події бувають такими мінливими та несправедливим, що інколи потрібно робити такі кроки, які б ти ніколи не зробила через сльози, біль та страждання.

Я різко підскочила на ноги.

— Авалін, я знаю, що повинна зробити!

— Міро, ти, можливо, не так мене зрозуміла! Я хотіла сказати, що...

— Не варто, Авалін. Я повинна зробити сама ці кроки, навіть якщо впаду в прірву.

Я вискочила зі стійки, побігла в кімнату для персоналу та швидко почала переодягатися.

— Міро, — в кімнату зайшла Авалін, — що ти надумала?