Ірина Кузьменко - Один постріл , Ірина Кузьменко

Розділ 8

Моя цікавість завела мене далеко, тому, йдучи по бруківці на величезних підборах, я навіть не відчувала ніякий біль чи втому. Йшла вперед, не задумуючись про наслідки.

Це була моя перша помилка!

Нічний клуб «Віалон». На перший погляд, нічого особливого. Сучасна гучна музика, багато молоді, й алкогольні напої ллються рікою. Я підійшла до барної стійки та провела поглядом по залу. Всі відпочивають і веселяться, лише я напружено сиділа й не могла вгамувати серцебиття.

— Щось замовите?

Оглянулася. Перед мною повстав бармен із голлівудською усмішкою.

— Пиво?

— Ні, дякую. Якщо можна, то коктейль. На ваш смак!

Бармен усміхнувся.

— Тільки такий, щоб я відразу не впала прямо на місці! — на всякий випадок додала.

Через декілька хвилин мій... ммм... рожевий коктейль був готовий.

— Для милої іноземки! — підморгуючи, промовив бармен.

Після його слів я випила коктейль та перша розпочала розмову. І через декількох хвилин розмови дізналася його ім’я: Джері. Цього клятого бармена з голлівудською посмішкою звати Джері! Я готова була його придушити лише за ім’я.

Наступного разу, коли зібралася в цей клятий клуб, потягла із собою Авалін. Дівчина опиралася, але зрештою зробила так, як я її попрохала. Жарти, гарний настрій та декілька коктейлів зробили свою справу. Вже інший бармен на ім’я Оллі розповів, що декілька місяців не бачив Вероніку, і підтвердив мою здогадку, що той самий Джері й був тим мудаком, якого боялася сестра. Я так активно почала питати про Джері та Вероніку, що відразу не зрозуміла, що це була моя друга велика помилка!

 

Кожен день ловила себе на думці, що готова вбити того Джері. Кожну хвилину, коли той покидьок при першій зустрічі дивився на мене в клубі, мені становилося гидко. Кожен клятий день я мучила себе, адже помста затьмарила мій розум. Утім моя ненависть та злість давали мені стимул прокидатися кожен день і йти на роботу.

Так, я влаштувалася на роботу, адже грошей зовсім мало залишилося. Допомагала Авалін в одній затишній кав’ярні в центрі міста. Від хостела до роботи було лише декілька хвилин, тому я рада була, що зрештою кудись влаштувалась. Звичайно, що я ніколи не бажала собі такого життя, адже добре навчалася та планувала зв’язати своє майбутнє з дипломатією, однак зараз не той час, щоб думати про свої мрії.

Після роботи я нотувала всю інформацію, яку дізнавалася від бармена з клубу, Оллі, та подумки час від часу поверталася до Даніеля. Не лише тому, що могла попросити в нього про допомогу, але й через його сірі очі, які так недоречно закарбувалися в пам’яті. І доля зіграла зі мною злий жарт.

Одного разу я побачила Даніеля разом із жінкою — поліцейською, біля входу в кав’ярню. І не довго думаючи, сховалася під стійкою. Жінку я добре запам’ятала. Звати її Ауріка. І саме вона допомогла знайшла пана Охріменка.

Заплющила очі й тяжко зітхнула. От дурепа! Навіщо було ховатися саме тут? Але ноги саме в ту секунду не підкорялися мені...

Авалін побачила мене під стійкою і, витріщившись, запитала, що я роблю. Я замотала головою та приклала вказівний палець до губ. Вона швидко перевела погляд на когось і запропонувала каву. Почула його голос. Він замовив еспресо, а жінка лате.

Я тихо, як та мишка, продовжувала сидіти, молячи Бога про те, щоб вони пішли, але такого дива не трапилося. Почула, як Ауріка питала Даніеля про якусь там Патрицію. Почула відповідь чоловіка про те, що вона лише гарна лялька й для життя не підходить. Скривилася від цих слів. Невже всі чоловіки однакові? А коли інтерес зникне, та відразу: вибач люба, але ми з тобою такі різні, ми не підходимо одне одному... і бла-бла-бла... Принаймні зі мною так було один раз. Коли Даніель запитав у Ауріки про психологічний портрет моєї сестри, мене пересмикнуло.

— Розумієш, Даніелю, я намагалася зібрати всю інформацію. Поговорила з сусідами міс Авраменко, всі про неї говорять лише хороше. Була навіть у клубі «Віалон», поспілкувалася з її колегами.

— Так що ти можеш сказати?

Я чекала відповідь. Ну, чому мовчання? Підняла голову й побачила, що Авалін весь час крутилася біля них. Почала махати руками, натякаючи, щоб відійшла. Фух, Авалін зрозуміла мої натяки.

— Відомо, що кожного року вмирає від самогубства від восьмисот тисяч до одного мільйона осіб, що складає десяту за чисельністю причину смерті в усьому світі. Разом із тим офіційна статистика фіксує лише наявні випадки суїциду, тому реальне число самогубств може перевищувати у два-три рази, — майже пошепки почала говорити жінка. Я притиснулася ще ближче до стійки. — Причини суїциду різноманітні й полягають не тільки в особистісних переживаннях і обставинах, які травмують психічно, але й у соціально-економічній та моральній організації суспільства. Наша міс Авраменко не підходить під жоден критерій. Вона молода, гарна, отримала громадянство Данії, купила квартиру в центрі. І до речі, найцікавіше, що їй запропонували стати адміністратором у готелі «Німб». Ми переглянули її квартиру, знайшли ноутбук та переписки, в основному вона листувалася із сестрою.

— Пам’ятаю її, — промовив Даніель. — Досить цікава дівчина.

— Дан, можливо, ти хотів сказати — мила?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍