Павло Архипович Загребельний - Диво

- над якою височів Ситників гострокіл, все було інакше, заплутане й вороже; як вестися в полі серед людей, дід Родим не навчив його, певно, не хотів, щоб Сивоок і попадав туди, бо жодного разу бодай натяком не виказав, що десь живуть інакше, аніж вони, і що не всі на світі такі, як він сам, Родим.

Вперше ступив Сивоок під дерева без ляку, охоче йшов туди, куди затягувала його всевладна пуща, знов відбував звичну мандрівку донизу та донизу, прямуючи до самого серця лісу і маючи певність, що все станеться так, як завжди: добрі боги пущі тільки полякають його, тільки поводять та покрутять по зеленому безмежжю, а потім випустять на волю, непомітно виведуть на те узлісся, звідки він завжди починав свої блукання.

Та, видно, мудрі боги пралісу відали, що цього разу Сивооку нема куди квапитися, що не жде його ніхто, а коли й жде, то тільки біда, тому були милостиві до хлопця і вперше пропустили його до самого серця пущі, до найнеприступніших гущавин, за якими лежали безмежні галявини з найсоковитішими на світі травами і тихі озеречка, де вибудовували свої химерні оселі пухнасті бобри і вигулювалося різнопере птаство. Там був дивний простір, який відкривався за гущавинами враз, зненацька, ошелешував негадано. Дрібні переліски не спиняли ока, а великі дерева, порозкидувані мальовничими купами то там, то там, ще мовби побільшували й без того просторі обшири галяв, з’єднуючи їх у безконечну велетенську вервечку.

Тут уже нарешті пуща не западалася донизу, вона лежала рівно, вона заспокоїлася в своїй неприступності, і коли б Сивоок став приглядатися, то запримітив би, що звідси увсібіч ліс розходиться наче вгору. Те, що він завжди прагнув побачити, само давалося йому, але тепер хлопець забув про свої давні намагання досягти місця, звідки пуща починає випручуватися з свого невпинного западання.

Інше захопило Сивоока.

Перед його очима у буйних травах, у перелісках і між могутніми деревами повільно бродили великі пречудові тварини. Було їх тут без ліку. Величезні бики, темно-сірі, з широкими білими пасмугами вздовж хребта, роздумливо потолочували траву, таку високу й густу, що голови їхні занурені були в неї, мов у воду, і тільки гострі товсті роги пливли по верху, загадкові в своїй несхитності. За кожним з биків хильцем сунулися гніді тілисті корови, а вже за ними видрібочували жваві телята, які кидалися сюди й туди, там щипали, там хапали, але ніколи не забігали поперед вожака табуна. Що старіший і товсторогіший був бик, то більший табун він очолював, пишаючись силою і вмінням, і час від часу низьким густим бутінням застерігаючи про те, щоб поступалися йому з дороги.

То були тури, володарі пущі, і тут було їхнє царство, з якого вони виходили тільки зрідка, тільки поодинокими табунами в той час, як усе плем’я їхнє жило тут, жило спервовіку, вільне від усього, підкоряючись тільки голосу крові.

Отак вигулювалися за літо телята, набиралися сили бики, прибавляли в тілі корови, ніщо не порушувало спокою турячого царства, бо не мав сюди приступу жоден хижий звір — ані вовк, ані ведмідь, ані росомаха, якщо іноді й ставалися дрібні сутички поміж самими володарями серця пущі, то вони відразу й залагоджувалися, бо цим порушувався усталений лад, за яким усі зухвальства й домагання мали бути розв’язані пізньої осені, коли впаде перша пороша на ліси і повітря стане прозоро-дзвінке і пронизливе для всіх повівів і запахів.

Тоді в биків ще побільшають круті бугри під рогами, і вони вибиратимуть найміцніші, найтовстокоріші дерева і вперто тертимуться об їхні стовбури лобами, полишаючи на струпуватій корі краплини густого плину з міцним запахом, що полине по всій пущі. І в кожного тура буде свій запах, і корови зможуть вибирати той, що до вподоби, і йтимуть на запах, який обіцяє так багато зваби й вдоволення. Отут би, здавалося, й початок турячих любовних ігрищ, бо хто наважиться стати на перешкоді володарям пущі в хвилю їхніх найвищих захватів!

Та саме тут і розпочиналося найстрашніше і найсолодше водночас. Чи обманювалися іноді туриці лісовими відстанями і приходили на поклик не до найдужчих і найкрасивіших турів, а до старих і немічних або ж ще занадто молодих та зелених, чи й навмисне вибирали кволіших, щоб дати змогу дужчим відвоювати їх у затятій боротьбі? Іноді до одного тура збігалося аж надто багато туриць, а інший не мав жодної, хоч як борюкався з непоступливими деревами, видавлюючи з своїх залоз рештки спокусливого плину. Іноді корови, розгуляні за літо й розманіжені, ще заздалегідь накидали оком на іншого тура і полишали свого давнього вожака, щоб перескочити до нового обранця.

Отоді й закипали криваві бої між володарями турячого царства, ревище стояло над пущею, ламалися дерева, летіла догори чорна земля, тріщали роги, дужчий долав слабшого, вминав його в багновисько і лишав там конати, а сам, струшуючи від надміру снаги валами м’язів на шиї, йшов до відвойованих для себе туриць, заводив їх до вподобаних місць і творив там велике таїнство, яким починався новий турячий рід.

Сивооку хотілося бути дужим, як тур. Тоді б легко подолав Ситника, випустив з-за дубового гостроколу Величку, нарвав би для неї найліпших квітів у лісах. Але це — подумки. А тим часом тільки й міг, що крадькома милуватися могутніми тваринами, які не зауважували його присутності в своєму царстві, були байдужі до всього на світі, окрім самих себе.

Поступово Сивоок переконувався, що й тут панує тільки видимий спокій. В самій повільності пересування більших і менших табунів узвичаєне око вловлювало неоднаковість. Одні, відразу потрапляючи на кращу траву і смачніше галуззя, паслися, майже не рухаючись з місця, інші никали та шукали — не могли знайти, одні бики вели своє сімейство тишком та нишком, інші ще здалеку подавали голос, глухо гуділи, попереджаючи про своє наближення і небажання спіткати будь-кого на путі, шляхи пересувань тих та тих табунів час від часу перехрещувалися, і тоді один тур відступався, а другий гордо проводив своїх далі; опріч того, поміж статечними родинами, очолюваними досвідченими самцями, никали невеличкі табунці молодих турів, а то й просто самотні бузівки, задерикуваті й нахабні. Це до всіх чіплялися, всім ставали на шляху, без причини лаштувалися до бійки, нахиляючи до самої землі голову й нетерпляче загрібаючи ратицею землю. Та досить було старому турові погрозливо заревіти або ще й наставити на молодика свої страхітливі роги, як той полохливо відступав і простував у пошуках нової пригоди.

З усіх молодих вирізнявся