Емілія Зінченко - Наздогнати щастя, Емілія Зінченко

Есмеральда та Ізабель уважно слідкували за бабунею. В майбутньому вони хотіли відкрити власну пекарню. Незабаром додому прийшов Фред й також до всіх приєднався. Він як раз приніс свіжі курячі яйця.

– А нічого, що молоко кисле?

– Нічого, якщо його добре приготувати за високої температури, – продовжувала бабуся, – Чим економніше ми витрачатимо продукти, тим краще буде для всіх… Гей! Ні! Вуллі! Не тягни до рота сирого яйця!

Поки всі працювали, мишеня невпинно бігало по столі. Непосидюче ж воно яке! Вимурзався у борошні та чхнув. Стіл одразу покрився білими порошинками. Від усієї цієї метушні діти зголодніли ще більше. Добре, що Надія завжди мала у сумці трохи шоколаду на перекус – зараз була чудова нагода його використати.

Опісля бабця прибралася на кухні, а дітям дозволила подивитися трохи телевізор. Сьогодні В’язанко мав змогу обрати канал. Той обрав мультик про «Тома і Джері» розвіюючи дітям міфи та факти про мишей.

– Жодне мишеня не може жити вічно, як Джері, – розповів він, – До того ж нині домашні коти зовсім не такі, як були раніше. Зараз вони легко дружать з мишами, от тільки нам, мишам, не дуже цікаво з ними дружити. Вони занадто спокійні, і не їдять вівса. То про що нам з ними [1]гуторіти?

***

В домі запанував чудовий солодкий аромат. Печиво було щойно з печі – гаряче, солодке, хрумке. Скільки не описуй цю смакоту, вона завжди буде залишатися неперевершеною! Діти одразу стали хапати пригощення. Надії довелося заспокоювати менших, особливо Вуллі, який бажав забрати все собі. Не минуло й десяти хвилин, як миска з печивом стала на половину пустою. Всі ситі та вдоволені лягли спати. Якраз в цей момент до хати завітали їхні стомлені батьки.

– Надіє, що Ви робите? – запитала Клара.

– Проходьте, пані, випийте чаю, – привітала бабця та допомогла жінці зняти пальто.

– Ви нагодували наших дітей?

– Так, і вони вже сплять.

– Дякуємо Вам!

– Не спішіть з дякою.

Дорослі сіли за стіл. Вони мовчки зігрівалися напоєм та пригощалися печивом, яке, на диво, лишилося. Надія мала дещо розповісти, проте не хотілося турбувати Бена з Кларою. Вони виглядали стомленими. Та вона все ж таки витримала й перервала цю тишу.

– Візьміть, будь ласка, ці гроші, – Надя поклала на стіл близько чотириста фунтів. Чоловік із жінкою з подивом подивилися на стареньку й одразу ж почали відмовляти. Але бабця вперто не забирала.

– Чому Ви для нас це робите?

Надія відповіла задля допомоги. Бен з Кларою посміхнулися, та все одно відмовили брати гроші. Тоді бабця настояла на своєму, ігноруючи їхні слова. Фунти лежали на столі доки Бен все ж таки не узяв ці гроші та не поклав до скарбнички – у скляну банку на верхній полиці. Гроші в цій сім’ї накопичували всі. Навіть Вуллі, який, повзаючи колись на вулиці, знайшов монетку. Тепер у родини було сім тисяч фунтів. Клара подумки підрахувала, що їм не вистачає ще три тисячі, та взяти їх більше не було де.

– Як же Ви поїдете звідси? У Вас же зламана машина.

– Щось придумаю, – мовила бабця і зітхнула. Вона поглядом втупилася у свою чашку.

– Ми можемо попросити дядька віддати Вам каталізатор від його машини, – подумав Бен, – Той все одно ніколи не їздить на своїй бляшанці. До того ж зараз на вулиці вже нікого не зустрінеш з такою старою машиною. Щойно заведе мотор, то так заричить! Всі люди додолу падають від страху, – Бен трохи розсміявся.

Бабуся не вірила почутому. Вона вже хотіла було підплигнути від радості, але некрасиво поводитися так при чужих людях. Та чоловік попередив, що це ще не точно. Дядько такий упертюха, ніби від його машин залежить життя.

– Йдете завтра на свято? – спитала Клара.

– Так, – трохи невпевнено відповіла Надя, – А ви?

– Звісно. Це, мабуть, єдиний

день, коли ми не задумуємося над справами.

[1] Гуторіти – говорити.