Емілія Зінченко - Наздогнати щастя, Емілія Зінченко

Розділ дев'ятий

На ринку Надя привітали знайомі продавчині. Бабця сіла на стілець й почала викладати на стіл усі речі зі своєї валізи. Вона охайно розклала плаття, виставила черевички, капелюх та всілякі дрібнички.

В’язанко сидів у бабусиній в сумці. Він визирнув звідти й почав жалібно пищати:

– Надіє, де ми? Чому тут так галасно? Аж голова йде обертом. Чому сумка на землі? Випустіть мене негайно! Ви порушуєте мої права!

Бабця перемістила сумку на стіл, але В’язанко все не вгавав. Він вже десять разів спитав, що бабця робить.

– Я продаю свої речі, аби трохи підзаробити, – пояснила Надя й замовкла, спіймавши на собі погляд осуджуючих людей. Вони, мабуть, вважали, що вона говорить сама з собою, тому швидко оминали її, – Все, я не можу більше з тобою говорити. Якщо хочеш, почитай мій краєвничий довідник. Він має бути десь у сумці.

– Але ж це так ну-д-но!.. – бабця закрила сумку.

***

Посидівши якийсь час на ринку, нудно стало і самій Наді. Вона перечитала усі новини в газеті й подрімала разів зо-пять. Ніхто до старенької не підходив. Здавалося, її навіть не помічали. Та, на щастя, почекавши ще трохи, до неї таки почали сходитися люди.

– Добридень, бабцю! – привітала дівчина, – Ви продаєте ці квіткові сукні?

– Так, тридцять фунтів кожна, – сказала Надя.

Покупчиня дістала з гаманця гроші та простягнула бабці, забравши одне з плать. Опісля, до лави прибіг якийсь школярик. Хлопчик поцікавився, що знаходиться в одненькім мішечку, розкрив його й ахнув:

– Скільки гарних ґудзиків! – хлопчина любив колекціонувати різні речі. Він встиг похвастатися, що вже два роки збирає по дому ґудзики. Навіть одного разу відрізав одну у брата, але той змусив пришити його назад.

Взагалі Надія гадала продати свої ґудзики якійсь майстрині задля одягу, але колекціонеру віддати також можна. Головне отримати за це гроші.

– Скільки Ви хочете за цей мішечок?

– П’ятнадцять фунтів. Там ґудзиків чимало, – сказала Надя й задумалася, – Хоча, нехай десять фунтів.

– Годиться! – хлопчик дістав з портфеля монетки та виклав на стіл. Він взяв мішечок, неначе якусь коштовність, й побіг додому.

Надія протогрувала весь день. На диво, їй пощастило продати майже все, що мала у своїй валізі, хоча іноді вона відчувала себе невидимою. Було важко відавати улюблені речі, які мала багато років. Але завжди потрібно дивитися і з іншого боку! Надя доволі довго носила свої плаття. Вже давно була пора оновлювати свій гардероб. Вона обов’язково знайде собі щось нове, що стане її улюбленим.

Тільки-но бабця навела лад у своїй голові, як всі думки знову перемішалися. Вона зустріла Генрі. Він їхав на своєму велосипеді десь вдалині й розносив пошту. Надя незчулася, як швидко він під’їхав і до неї.

– Добрий день, – мовив він, – Продаєте сьогодні нові речі?

– Так, усілякий мотлох, – відповіла Надя, – Ще щось хочете придбати?

– Ні, тільки подивитися, якщо можна, – сказав Генрі, але дивився не на товар, так само як Надія. Вони просто обидва дивилися один на одного декілька секунд, поки Надя не присіла від страху. Щось гучно бахнуло, аж вуха позакладало! Їй потемніло все в очках, а от Генрі розсміявся.

– От шибайголови! – сказав він, – Сусідські діти-близнюки щороку лякають людей.

– Що це було?

– Феєрверк.

У Наді різко пропало бажання йти на свято.

– Прийдете завтра ввечері?

– Так, – чому вона не відмовилася? Вона що, не керує собою? – А Ви прийдете?

– А як же!

– Добре.

Настрій неймовірно швидко піднявся.

***

– Кларо, Бене? – погукала Надя пізно ввечері. Вона весь день проторгувала на базарі й лише зараз зняла туфлі зі своїх втомлених ніг, – Ви тут?

– Ні, – відповів Вуллі, – Хочу їсти.

– Малий, облиш бабуню. Давай-но я вкладу тебе спати, – підійшов до малюка Франческо, але той повторив «Ні» ще з сотню разів, – Треба було не вчити тебе цьому слову.

– Стривайте, давайте я що-небудь зготую, – запропонувала старенька. Брати з сестрами з цікавістю перезирнулися один з одним, бо ще ніколи їм ніхто не готував, окрім їхньої мати.

Надія понишпорила в кухні. Вона відчинила холодильник в пошуку вечері. На жаль, продуктів було небагато. Лишень прокисле молоко, шматочок вершкового масла і вчорашня каша. Вівсянка була на вигляд геть не апетитна, тож зрозуміло, чому її досі не з’їли.

– Наша мати не встигла сходити до крамниці, – повідомив Франческо, – Тож лягаймо спати.

– Зачекайте, не йдіть, – зупинила бабця, – Ви любите ласощі? – всі ствердно кивнули. Це питання нікого не здивувало, – Спечімо печиво.

Здавалося, діти не одразу повірили, що з «нічого» у бабці вийде щось зробити. Та побачивши все на власні очі, вони дуже зраділи. Навіть В’язанко прибіг на кухню. Він щось тороторив, придумуючи, які могли б бути запатентовані нові смаки для випічки. Та, наврядчи, хтось їстиме печиво зі смаком жувальної гумки або гострого соусу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍