Євгеній Шульженко - Гра почалась 2. Місто Сонця, Євгеній Шульженко

- Ця дурна голова побіг до магазину солодощів, - сварилась Мілана, - я ж казала, що це небезпечно!

Ілля вдарив кулаком по лобу та чортихнувся. Він був проти участі Роні в поході, оскільки хлопець не завжди був серйозно налаштований. От тепер начувайтесь. Загін Мілани побіг через майданчик до тих самих дверей, що вели всередину терміналу. Зайшли, оглянулись. Оскільки термінал був побудований зі скла, всередину проникало світло то ж все було видно. Ліхтарики не потрібно вмикати.

- А тепер давайте згадувати що там казав Роня, - подала голос Ксенія, - коли згадував про дорогу до магазину. Митниця, сходи на третій поверх та кінець коридору?

Ілля мотнув головою, погоджуючись з правильним маршрутом. Діти залишили вхід до терміналу та почали оглядати все навколо. Декілька магазинів, зал очікування, два коридорчики. Підійшли до першого та в кінці побачили декілька кас з металевими турнікетами. Напис «Митниця. Паспортний контроль». Підбігли до кас та перескочили турнікети. Паспорти з собою не брали, але й не розраховували кудись летіти. Трохи не той момент для подорожей літаком. Мілана всміхнулась, уявивши як вони намагаються завезти літак та полетіти в іншу країну. Оце б була пригода.

За митницею відкривався великий зал очікування літаків, з якого йшли виходи до злітної смуги. Пошукали сходи на інші поверхи. Піднявшись на другий поверх,  не зупинялись та рушили вище. На третьому ж поверсі побачили велику кількість магазинчиків. Парфуми, продукти, сумки, одяг. Все що завгодно. Але йти треба було в самий кінець, там де по словам Роні, був магазин солодощів. Йшли обережно, без зайвого шуму, але й метушні попереду не чули. Хлопець поводився тихо, хоч щось було толкове в його діях.

Мілана йшла та уявляла, як буде сварити Роню за непокору. Так же ніхто не робить! Ми маємо діяти разом. Головне, щоб зараз все було спокійно та тихо. Вийшли та пішли далі. Треба йти до Інституту, а не шукати малечу в величезному терміналі. Аліша теж йшла поряд, вигляд був у неї настільки злий, що було зрозуміло – як тільки кішка побачить хлопця, то зразу отримає на горіхи.

Дійшли кінця коридору та побачили відкриті двері в магазин. Скляні двері підпирав рюкзак Роні, але самого хлопця не було видно. Оскільки в магазині було багато рядів з полицями, було доволі темно. Світло не проходило крізь величезну кількість смаколиків, що стояли на полицях.

- Роня, ти де? – пошепки гукнула Мілана

- Роня? – повторила Аня, що виглянула через плече подруги

У відповідь була тиша. Діти розділились та пішли рядами шукати хлопця. Та коли обійшли весь магазин, зрозуміли, що його там немає. Коли вийшли з магазину в коридор, Мілана сказала:

- Як знайду його, так відлупцюю, що хай начувається.

- Дивіться, - Аня стояла поряд та дивилась в сторону сходів.

З цієї сторони коридора теж були сходи як вверх так і вниз. На сходах на четвертий поверх лежав капелюх Роні, яким він закривав голову від сонця. Хлопець або вирішив прогулятись, наївшись шоколаду, або його хтось схопив. Та оскільки рюкзак залишився тут, а капелюх просто так не загубиш – діти зрозуміли, що вони в терміналі не самі. Мілана чортихнулась та зжала міцно кулаки.

Почало сідати сонце, тому в терміналі ставало темніше. Аби не вмикати ліхтарики, діти мали знайти тих, хто забрав Роню в полон. Будівля мала сім поверхів, та обійшли вже четвертий, п’ятий та шостий. Загін йшов тихо та разом, так було безпечніше. Не відомо з ким вони матимуть справу. Палиці на готові, погляди направлені в усі сторони. Аліша ж йшла попереду та винюхувала все навколо. Заважала велика кількість запахів, що йшли від магазинів. Шкіряні куртки, парфуми та багато іншого. Від всіх цих запахів починала боліти голова.

Залишався останній поверх, та біля сходин була табличка «Вхід відвідувачам заборонений. Офіси адміністрації». Поволі піднялись вгору та заглянули за кут, до коридору. На щастя, офіси адміністрації теж були скляні. Було вже темно, але розгледіти могли все навколо. Вийшовши на поверх, обережно почали йти вперед заглядаючи до кожної кімнати. Тому десь на середині побачили кімнату для куріння, в ній і лежав Роня. Він лежав посередині кімнати, зв’язаний за ноги та руки. В роті у нього був кляп. Смикнули двері, ті відчинились без єдиного звуку. Аня зняла рюкзак та почала шукати ножик, який взяла з собою ще в поселені Порожньої Руки. Потім почала розрізати мотузку та вийняла кляп.

- Дякую, що пішли за мною, - пошепки мовив Роня, - я так злякався, коли вони вхопили мене

- Ти бовдур, - шикнула Мілана, підійшовши до хлопця, - нам потрібно було тебе тут залишити, сам би розбирався зі своїми дурницями

Ілля підійшов та кинув рюкзак хлопця йому до ніг. Всі озирались, очікуючи гостей в будь-який момент.

- Це зграя якихось дівчат, - мовив Роня тихо, - вони з’явились зненацька, повалили мене та зв’язали руки

- Зграя дівчат? - тихо засміявся Ілля, - і ти не впорався з дівчатками? Вони що тобі цукерку пообіцяли?

Роня надувся та звільнившись від мотузки, почав підніматись та вдягати рюкзак. Аліша різко підскочила до дверей, нявкнула, та почала мордою штовхати двері. Діти швидко вишукувались та підбігли до дверей. Коридор був пустий. Та надворі все темнішало й темнішало. Відкрили двері та побігли за Алішею, що рушила до сходів. Зупинились, подивились вниз та почали спускатись. Треба пройти сім поверхів та вибігти на вулицю. Там вже є, де сховатись.