Євгеній Шульженко - Гра почалась 2. Місто Сонця, Євгеній Шульженко

Скільки Роня не міг пояснити скільки ж було дівчат, йому закрили очі, зустрічатись з ворогом не хотіли. Тим більше зараз загін був на чужій території. Це по-перше, не гарно. По-друге, на своїй території орієнтуєшся краще, ніж чужинці.

На кожному поверсі зупинялись, заглядали до коридору, та нікого не бачили. Звичайно діти могли бути в магазинах, та їх не побачиш. Але в такому випадку, це було б кращим варіантом. Хай ніхто не помітить розвідників племені Вітрів, та вони покинуть будівлю без конфліктів.

Дійшовши другого поверху, Аня підійшла до кутку коридору та виглянула. В цей момент, вона схопилась за очі та закричала. Хтось стояв за кутком та приснув їй в обличчя парфумами. Мілана не чекала, що буде далі, та схопила Аню за талію, потягла за собою. Діти побігли вниз. Була команда не зупинятись, а бігти до виходу. Так і зробили.

Та з коридору другого поверху ніхто не вискочив та не почав наздоганяти. Тому загін опинившись на першому поверсі, побігли до турнікетів, що були на виході біля митниці. До цього моменту, Аня вже могла бігти сама, сльози текли з очей, але вона могла бачити. Пекло неймовірно, але страх не давав зупинятись. Це вже було схоже на щось містичне. Роню тягнуть не зрозуміло хто та не зрозуміло куди. Ані в очі приснули парфуми та не наздоганяють. Дивно. Гра, що ти тепер видумала?

Коли діти підбігли до вхідних дверей, на дворі було темно. Сонце сіло, темрява опустилась на Столицю. Першим за двері вхопився Ілля, смикнув на себе. Але тут всі зрозуміли, що двері зачинені. Роня схопив стілець, що стояв недалеко та з усієї сили кинув його в скляну стіну. Стіна завібрувала та відштовхнула стілець в хлопця. Роня встиг закритись руками, та все одно отримав стільцем та впав на підлогу.

В цей момент загін почув як зі сходів другого поверху збігають люди. Вони стрибали на підлогу, а після цього наче зникали, оскільки не було чути як вони йдуть до групи Мілани. Ксенія знервована, потягнулась до рюкзаку, діставати ліхтарик. Те ж саме зробив і Ілля. Як тільки вони включили ліхтарики, направили світло в сторону митниці. Біля митниці стояла зграя дівчат, не менше двадцяти. Стояли та просто дивились на загін племені Вітрів. Всі дівчата були в однаковій формі. Сині шорти та білі футболки. Їх обличчя були розфарбовані чорними полосами. Це було схоже на якихось солдат з фільму. На обличчі полоси, волосся зав’язано стрічкою, щоб не лізло в очі. В руках, дівчата тримали чорні гумові палиці. Такі палиці Мілана колись бачила у поліцейських. А оскільки охорони в аеропорту багато, було зрозуміло де вони їх набрали.

- Дівчата, ми не хочемо проблем, - крикнула Мілана, піднімаючи свою палицю, - відкрийте нам двері та ми собі підемо куди йшли, - вона постукала палицею по скляним дверям.

- А що нам за це буде? - крикнула одна дівчина з зграї, - Нам потрібні діти.

Остання фраза спантеличила Мілану та й весь загін племені Вітрів. Що означає – нам потрібні діти? Дівчина, що розмовляла з Міланою, свиснула, та вся зграя побігла вперед. Загін підняв палиці, та очікував нападу. Декілька секунд, та зграя наскочила на дітей. Мілана та інші почали блокувати удари гумових палиць своїми дерев’яними. Але майже одразу зрозуміли, що це не можливо. Дерев’яна палиця відскакувала в сторону, відриваючи дитину. Мілана в цю ж мить побачила в темряві гумову палицю, що опустилась їй на голову. Та втратила свідомість, як тільки голову розколов блискавичний біль.

Мілана отямилась та подивилась навколо. Голова боліла, а рукою дівчина торкнулась гулі, що заховалась в волосі. Вона сіла та озирнулась по сторонам. Навколо темрява, місяць на вулиці не дуже допомагав своїм світлом. Дівчина сиділа в тій же кімнаті, де в свій час знайшли зв’язаного Роню. Руки та ноги обмотані мотузкою.

Ілля, Ксенія, Роня, Аня лежали на підлозі, також зв’язані та непритомні. Єдине, Мілана не побачила Алішу. Та напевно сховалась в темряві на першому поверсі. «Аби це було так!» - подумала про себе Мілана та зітхнула. Через цього бовдура Роню вони опинились в такій жахливій ситуації. Але треба звідси тікати. Та як? І що значили слова дівчини «Нам потрібні діти». Вони ж не збираються нас їсти? Мілана потрясла головою, проганяючи ці жахіття. Та від цих рухів, голова почала боліти сильніше.

Дівчина подивилась на руки та почала смикати їх в різні сторони. Можливо, від цього вона зможе ослабити мотузку? Хвилин десять Мілана возила руками, та відчула, що хватка ослабилась. Ще через декілька хвилин, вона змогла вивільнити руки, скинувши мотузку на підлогу. Ноги розв’язала швидко та підскочила. Мілана почала штовхати дітей, щоб ті отямились. Підскочила до дверей та легенько штовхнула їх. Двері відкрились. Їх не закривали, та придивившись, Мілана зрозуміла, що в них немає замку.

Якщо вони зараз звільняться та знову підуть до виходу, повториться та ж сама ситуація. Вони не зможуть вийти, оскільки вхідні двері закриті. В цей же момент Мілана почула шурхіт в коридорі. Завмерла. Їй здалось, що серце зараз вискочить з грудей. Як же вона не почула? Що їй робити? Зграя дівчат не має зрозуміти, що вона розв’язала мотузки. Мілана впала на підлогу та закрила очі.

Але тут вона всміхнулась та майже заплакала від щастя. В двері заглядала Аліша, а в пащі вона тримала ключі. Побачивши Мілану, кішка опустила ключі на підлогу та замуркотіла. Дівчина піднялась, відкрила двері та міцно обійняла свою пухнасту подружку.

- Ти неймовірна! - тихо засміялась Мілана, - Але як ти це зробила?

Звичайно Аліша не відповіла, але Мілані здалося, що кішка хитро підморгнула дівчині. Списала це на темряву, але була не впевнена в цьому.