Євгеній Шульженко - Гра почалась 2. Місто Сонця, Євгеній Шульженко

- Мілана, коли ми будемо в Інституті, - спитав Ілля, зробивши декілька великих ковтків води, - куди підемо на пошуки?

- Я думаю, - відповіла дівчина, - що нам потрібно шукати лабораторію. Саме там маємо щось знайти.

- Думаєш, там можуть бути дорослі, що не сплять?, - запитала Аня

- Можуть, але я вже на це не розраховую, - сумно сказала командирка племені Вітрів, - минулого разу я так розраховувала на дорослих, що тепер не хочу себе тішити такою надією. Це було таке розчарування, коли дійшовши підземної лабораторії – побачити, що всі сплять

- А мені здається, що в лабораторіях ми нічого не знайдемо, - відізвався Роня, жуючи сухарик, - нам треба шукати голку в копиці сіна.

- Треба шукати голку, будемо шукати голку, - Мілана трохи розізлилась на хлопця, - з твоїм настроєм взагалі не слід було йти в цей похід. Ми проведемо в Інституті навіть місяць, поки не знайдемо чогось, що покаже на рішення, ліки чи антивірус. Що на фармзаводі, що в Дослідному Центрі, я бачила посилання один на одного, та Інститут Вірусології згадували завжди. Мають бути відповіді.

Звичайно, розмова групки дітей, що сиділи в тіні фруктових дерев, при церкві, не мала якогось рішення чи чітких цілей. Але діти завжди мріють, завжди мають надію на краще. Цей раз не виключення. І хоч Гра хитра, діти знайдуть вихід, в цьому не було сумніву.

Діти перекусили та трохи полежали. На вулиці було дуже жарко, тому продовжувати подорож не хотіли, але мали. Зібрались та рушили далі. Оминули гіпермаркет, та невеличкий ресторан. Нікого не було видно. На горизонті помітили міст через залізничні шляхи. Саме там, на шляху був аеропорт. Це було ще одне місце, де діти очікували небезпеку. Заходити до аеропорту не потрібно було, але пройти біля одного з терміналів треба.

Пройшло ще декілька годин до того моменту, як дійшли мосту. Швидко піднялись, оминаючи припарковані на узбіччі автомобілі. В деяких з цих машин спали дорослі. Виглядало це трохи жахливо, наче діти опинились в фільмі про зомбі. Але на відміну від зомбі, дорослі не були небезпечні. Вони тихо й мирно спали, хто підпер головою скло двері, хто опустився на кермо.

Міст пройшли швидко, далі ж відкривалась велика територія аеропорту. Два термінали, один з яких стояв біля дороги. Там була й невеликий автомобільний майданчик, навколо якого росли пишні дерева. Діти зразу помітили лавки та багато тіні. Саме туди треба зайти та перепочити.

За терміналом відкривалось велике поле, з широкими асфальтними стежками, по яким пересувались літаки. Самі ж літаки мовчазною шеренгою вистроїлись біля терміналу. Злітна смуга була далеко, але з мосту її теж можна було побачити.

Загін Мілани дійшов майданчика, та пройшов залізний паркан. В тіні дерев сіли на відпочинок. Командирка племені Вітрів в котрий раз подумала, що можливо йти вночі було б краще, не так би палило сонце. Але вночі погано видно, а викривати себе світлом ліхтариків була поганою ідеєю.

- От би зараз зайти в термінал та потрапити до магазинів солодощів, - мрійливо сказав Роня, розлігшись на траві, - я досі пам’ятаю великі полиці, завалені шоколадом, цукерками та іграшками.

- Ви були саме в цьому терміналі? - спитала Ксенія.

- Так, саме тут, я точно пам’ятаю як пройти до цього магазину, - Роня закрив очі та посміхнувся, - проходимо касу, де сидів співробітник митниці, далі повертаємо на сходи та на третьому поверсі, в самому кінці коридору той магазинчик.

- Розмріявся, - засміявся Ілля та легенько штовхнув Роню ногою, - у нас тут важлива подорож, а ти слину пускаєш по солодощам.

- А давайте зайдемо, - Роня різко підвівся, - Мілана, ми швидко зайдемо, наберемо цукерок та рушимо далі? Зараз така спека!

- Ні, Роня, - Мілана помахала головою в сторони, - ніяких терміналів. Звідки ми знаємо, що там в середині. Нам не вистачало неприємностей на свою голову.

Несподівано за однією з машин на автомобільному майданчику щось впало. Діти повернулись в сторону гуркоту та замовчали. Мілана підняла палець до губ та наказала мовчати. Діти дістали палиці та поволі пішли до автомобіля, щоб подивитись хто там. Більш за все, за ними слідкували. Це треба перевірити, і якщо там діти – зрозуміти, чи несуть ці діти небезпеку для наших розвідників.

Оминаючи лавку, діти, один за одним рушили до автомобіля. Пригнувшись, почали швидко наближатись до машини, та коли були поряд, розділились на дві групи, оббігли ту ж машину. Виявилось, що біля узбіччя лежали скляні пляшки. Суха гілка з дерева впала на ці пляшки, та й наробила галасу. Діти видихнули.

- Роня, от бачиш, ми від будь-якого звуку лякаємось, а ти пропонуєш лізти в величезний термінал, - Мілана підняла голову та почала шукати хлопця поглядом, - Роня?

Всі діти почали озиратись по сторонам та шукати хлопця. Його не було поряд. Мілана побігла до того місця, де вони тільки що відпочивали. Можливо хлопець образився та лежав на траві, надувшись від образи? Але й там його не було. Підскочила Аліша та почала обнюхувати все навколо. Виглядало кумедно, адже тепер кішка нагадувала мисливську собаку. Хвіст трубою, носом ткнулася в траву. Через хвилину пошуку, кішка підняла морду в сторону терміналу та зашипіла.

Діти глянули в сторону вхідних дверей та все зрозуміли. Двері були причинені, але на всяк випадок хтось підставив палицю, щоб ті не зачинились, не піднявши галасу. Це був Роня.