Єва Ромік - Подаруй мені серце, Єва Ромік

До дивної  переписки з Олексієм, Уляна звикла швидко, це було дуже в його стилі - надсилати всякі ребуси і шифровки. Тим більше, що повідомлення,  які він вигадував, були їй цілком зрозумілими. 
“Їду з дарунками до старшого брата, повернуся дні за три”, - писав Льошка, і Уляна знала - йде в наряд, тож три-чотири дні зв’язку з ним не буде. 
Коли повідомив, що знову припас гостинців для того самого “родича”, а як відправить, приїде до них, зраділа: невже відпустку після наряду дадуть? І стала чекати. 
Однак минуло десять днів, а від чоловіка - ні слуху, ні духу. Ніколи раніше він так довго не мовчав. Кожен день очікування був для Уляни пеклом, а куди бігти, кого питати, де шукати зниклого чоловіка, вона не знала. При Аделіні свого хвилювання старалася не виявляти, але від мами нічого не скриєш. Батьки жаліли її. Тато все більше мовчав, а мама втішала, казала, що не обов’язково сталося щось страшне, на війні сюрпризів і без того вистачає. Світлана теж хвилювалася за брата. Нервувалася, але не поспішала нікуди бігти і щось взнавати. 
- Було вже таке, - розповідала вона. - Застрягли вони якось на завданні на цілих два тижні. Повернулися змучені вкрай, майже добу відсипалися, і лише тоді він зателефонував.  
Цілу добу спали! Уляна і уявити не могла, що відбувалося на тому завданні.
- А іншим разом знов два тижні мовчав, - продовжувала Світлана. - Це ж восени, як ногу пошкодив. В лікарні був, у безпеці, а не телефонував, бо засмучувати мене не хотів, уявляєш? Я ледь не посивіла вдруге, так спереживалася.  А як відізвався, і сказав що сюди лікуватися приїде, аж плакала, така щаслива була.
Отже затиснула Уляна свої страхи в кулачок і приготувалася чекати ще не менше тижня. 

***

А літо буяло соняхами, пахло медом і вишнями.
В суботу Уляна прокинулася пізно. Ніхто її не будив, бо шкодували, знали, що вона погано спить останнім часом. Вийшла на кухню, як була, в ночнушці і халаті. А там вже кипіла робота. Аделіна, сидячи за столом, дрелювала вишні [витягала з вишень кісточки], а мама місила тісто. Розмова точилася навколо вареників:
- А чому ти на вареники кажеш “пироги”, бабусю? 
- Бо так споконвіку казали. Ще козаки про  пироги із сиром співали, чула? 
- А я гадала,  пироги це ті, що печуть!
- І печуть, і варять і смажать. Зараз навчу тебе краї “шнурочком” заліпляти, подивишся, як гарно буде. От тільки муки нам, здається, не стане… Уляно, не принесеш нам ще трохи з літньої кухні? Там на підлозі мішок стоїть…
Уляна взяла сито і вирушила в літню кухню. Там натрусила повну миску, щоб вже точно вистачило і вийшла на поріг. 
І завмерла, не вірячи власним очам. По доріжці від хвіртки до неї йшов Олексій. Схудлий, зарослий, вкрай втомлений, але з такою щасливою усмішкою! В першу хвилину вона не здатна була усвідомити,  що дійсно бачить його, а не снить. Так і стояла, притиснувши до грудей миску з борошном. І лише коли він наблизився впритул, і її ніздрів торкнувся запах диму, що просочив його одяг,  зрозуміла, що це не сон. Поставила миску на перила ганку і кинулася обіймати чоловіка. 

Напевне тому, що Уляна стояла на сходинку  вище за Олексія, він чомусь здався їй меншим ніж звичайно. Як же він змарнів і посивів за ці півроку! Жінку раптом охопив такий жаль, таке співчуття, таке бажання, притиснути до серця, сховати в обіймах свого коханого, наче вона сама була Україною, а ворг образив її дитину, її захисника.  Вона не втрималась і схлипнула. Обіймала, цілувала його, такого дорогого і довгоочікуванного, і примовляла крізь сльози:
- Льошка! Хороший мій! Знайшовся! Приїхав!  Живий! Неушкоджений! Дійсно цілий?
- Та що мені станеться, Уляшко! - міцний, жадібний цілунок довів, що не настільки вже й змарнів Льошка, як їй здалося.
- А чого мовчав?
- Телефон втопив в багнюці. Так і не зайшов, добре хоч сам виліз. Сто років дощу не було, а тут, на тобі, знову! А новий купити часу не вистачило та й не було де. Тільки вчора з наряду повернулися, у мене відпустка вже підписана була, а тут волонтери зі Стрия нагодилися. Я ні помитися, ні переодягнутися не встиг,  до них в машину  вскочив, і сюди. Якби поїздом добирався, то тільки сьогодні ввечері виїжджав би…
Льошка ще щось розповідав, вибачався, що не привіз їм з Аделіною подарунків, бо волонтери скинули його на автовокзалі, а там вже стояв автобус на Теребовлю, а Уляна думала, наскільки все це не важливо в порівнянні з тим, що сам він тут, біля її серця. 
Мама, не дочекавшись борошна, вийшла з хати, побачила зятя, сплеснула руками і побігла назад, певно за Аделіною. 
Уляна обіймала чоловіка, а навкруги буяло літо. І перемога була десь зовсім поруч, лише простягни руку.

Любі читачі! 

Дякую всім, хто був зі мною під час публікації цієї книги, і підтримував мене вподобайками і коментарями. Вітаю тих, хто за цей час підписався на мою сторінку. 

Якщо ж ви раптом не встигли зробити ні того, ні іншого, запрошую скористатися можливістю. Приєднуйтесь до моїх друзів і, звичайно ж, ставте лайк!

Ця книга входить до циклу “Сімейні історії”. Якщо ви полюбляєте реалізм, прошу дуже. У мене є для вас!

До зустрічі на сторінках майбутніх книг.

                                                                                                          З повагою, ваша Єва Ромік.

Кінець