Вільям Фолкнер - Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер

із півгодини, тож я крутнувся і понад кущами троянд обійшов будинок. І там, звісно, на сходинках задньої веранди сидів Нед.

— На ось, — сказав я, простягаючи більший жмут із грішми. — Сем сказав, що це твої.

Нед узяв гроші.

— Ти не рахуватимеш?. — здивувався я.

— Він же, либонь, рахував їх, — відказав Нед.

Я дістав з кишені менший жмут. Нед подивився на нього.

— Це теж він тобі дав?

— Ні, це міс Реба. Вона ставила для мене.

— Це азартні гроші, — сказав Нед. — Ти ще замалий мати діло з азартними грішми. Воно й ніхто не досить дорослий на таке, але ти то запевне.

І йому теж я не міг цього сказати. Тоді я збагнув, що він, уже хто-хто, але він, Нед, мусив би й без слів розуміти. І ту саму мить він потвердив мої думки.

— Бо ми не заради грошей те робили, — сказав він.

— То ти своїх теж не візьмеш?

— Ні, візьму, — відказав він. — Для мене вже запізно. Але для тебе ще ні. І я хочу дати тобі таку змогу, хай навіть і тим, що позбавлю тебе змоги.

— Сем сказав, що я можу віддати їх дядькові Пошему. Тільки він теж азартних грошей не візьме, правда?

— Ти таки хочеш це зробити?

— Так, — відповів я.

— Гаразд, — сказав Нед.

Він узяв і ці гроші, видобув свого гаманця з защіпкою й поклав туди обидва жмути; смеркло вже майже зовсім, але дзвінок на вечерю я мусив би тут розчути.

— Як ти дістав назад того зуба? — спитав я.

— То не я, — відказав він. — То Лайк. Ще того ранку, як я приїхав тебе забирати з готелю. І без ніякої мороки. Гончаки вже раз були загнали Свистюка на дерево, тож Лайк думав спершу й собі так зробити: нацькувати псів, щоб він виліз на дерево, і не відпускати їх, аж поки він скине того зуба, — покладе його в шапку абощо. Але, казав Лайк, йому все не давала спокою думка, що Свистюк так свинувато поставився до коней, власне, до Вихра. А що того дня Вихор мав бігти в гонах, Лайк вирішив узяти одного з мулів. Він казав, що Свистюк погрозився йому старим куцим ножиком, та Лайк відняв його й затримає в себе, поки не випаде нагода кому віддати.

Нед зупинився. Вигляд його все ще був незавидний. Він же й досі не виспався. А проте, може, це таки полегкість — спіткати врешті свою долю і знати напевне момент, від якого почнеться клопіт?

— Ну? — спитав я. — І що?

— Я ж сказав тобі. То все мул.

— Але як? — спитав я.

— Лайк посадив Свистюка верхи без гнуздечки й сідла, зв’язав йому ноги попід черевом мула і сказав, що скоро-но Свистюк вкладе того зуба в шапку, а шапку кине на землю, то він мула зупинить. Тоді легенько підстьобнув мула, і ще той не встиг пройти першого круга по двору, як Свистюк уже кинув шапку, щоправда, цим разом порожню. Отож Лайк віддав йому шапку назад і ще раз підстьобнув мула, і тоді, каже Лайк, він же зовсім забув, що цей мул такий, що через тини скаче, аж ураз мул перехопився через чотирифутову огорожу з колючого дроту й так дременув, що Лайк подумав, чи не до самого Посема він домчить Свистюка. Але мул далеко не пішов, завернув і назад перескочив через огорожу, тож як удруге Свистюк кинув шапку, в ній уже був зуб. Тільки, про мене, він міг би цього зуба й не віддавати. Вона-бо також поїхала до Мемфіса, еге ж?

— Поїхала, — відповів я.

— Так я й гадав. Певно, вона знає не згірш за мене, що тепер не скоро Мемфіс побачить нас із Буном Хогенбеком. А коли Бун знов у тюрмі, то й Джефферсон у Міссісіпі нас сьогодні не побачить.

Щодо мене — то я не знав, чи це так, і раптом відчув, що й не хочу знати; я не тільки не хотів знову щось вибирати, щось вирішувати — я не хотів навіть знати того вибору й рішення, що робляться за мене, хіба коли муситиму стати перед ними лице в лице.

А потім ззаду підійшов до дверей батько Маквіллі, сам у білій куртці — він теж належав до служби. Щоправда, ніякого дзвінка я Не чув. Я вже помився (переодягся також: дідусь привіз мою валізку і навіть черевики мені на змінку), отож служник провів мене до їдальні, і я вже був там, коли ввійшли дідусь, містер Ван-Тоск і полковник Лінскомб, а обік полковника ступав старий жирний сетер-левелін. Поки полковник Лінскомб проказав молитву, ми постояли. Тоді всі посідали, старий сетер біля полковникового стільця, і почали їсти, а услуговував нам не тільки батько Маквіллі, а й покоївка у формі, що міняла посуд. Я вже з усім покінчив, не вибирав нічого й не вирішував. Над десертом я мало не заснув, коли це дідусь сказав:

— Ну що ж, панове, почнемо?

— Перейдім до кабінету, — запропонував полковник Лінскомб.

То була найкраща кімната, що я будь-коли бачив. Ото б дідусеві таку! Полковник Лінскомб теж був юрист, тим-то в кабінеті стояли полички з юридичними книжками, але тут були також і праці з сільського господарства та конярства, стояла скляна вітрина із складаними вудками та рушницями, були стільці, канапа, перед каміном — килимок для сетера, на стінах малюнки коней та жокеїв з трояндовими вінками й датами перемог, на поличці каміна бронзова статуетка Манасаса (досі я не знав, що це полковник Лінскомб був його власником), стояв спеціальний столик з великою книжкою, де записувалося різні дані про полковникових коней, ще один столик з коробкою сигар, карафкою, глечиком для води, цукерницею і склянками, а французьке вікно з кабінету виходило на веранду над трояндовим садком, аж пахощі троянд, і жимолості також, можна було вдихати в самому домі, і долинав спів пересмішника десь ізнадвору.

Тоді служник привів Неда й у кутку біля каміна поставив для нього стільця, і вони — ми — посідали, полковник Лінскомб у білому полотняному костюмі, містер Ван-Тоск у такому вбранні, яке носять у Чікаго (де він жив перед тим, як відвідав Мемфіс, і вподобав його, і купив шмат землі, щоб вирощувати, розводити й тренувати перегонових коней, і дав Бобо Бічемові роботу п’ять чи шість років тому), і дідусь у сірому по-конфедератськи костюмі, ним успадкованому (я маю на увазі сірий конфедератський колір, а не власне костюм, бо сам дідусь не воював: він мав тоді лише