Вільям Фолкнер - Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер

чотирнадцять років і був єдиною дитиною в сім’ї, тож зоставався з матір’ю в Кароліні, коли його батько служив прапорщиком у Вейда Гемптона[53] до того моменту, як пікет Фіц-Джона Портера[54] застрелив його в сідлі під час переправи вбрід через річку Шікагоміні другого ранку після битви при Гейнз-Мілі[55]. Дідусь лишався з матір’ю аж до її смерті в 1864 році і лишався там далі, аж поки генерал Шерман[56] остаточно випровадив його з Кароліни 1865 року і він приїхав до Міссісіпі шукати нащадків далекого свого родича на прізвище Маккаслін, — він із цим родичем мали навіть однакові імена: Лусьєс Квінтес Керазерс, — і знайшов одного з них в особі правнучки того родича, Сари Едмондс, і в 1869 році одружився з нею).

— Ну, — сказав дідусь Недові, — починай спочатку.

— Стривайте, — озвавсь полковник Лінскомб. Він нахилився, налив у склянку віскі й простяг її Недові. — Бери, — сказав він.

— Дуже дякую, — відказав Нед, але не випив. Склянку він поставив на поличку каміна й сів знову. Він і перед цим не дивився дідусеві в лице, не дивився й зараз. Він просто чекав.

— Ну, — сказав дідусь.

— Випий, — озвався полковник Лінскомб. — Це тобі може придатись.

Тож Нед узяв склянку й одним духом її спорожнив, усе ще не дивлячись на дідуся.

— Ну, — сказав дідусь. — Починай…

— Стривайте, — перепинив його містер Ван-Тоск. — Як це ти примусив цього коня бігти?

Нед сидів зовсім непорушно, порожня склянка застигла йому в руці, а ми дивились на нього й чекали. Врешті він озвався, у перший раз оце звертаючись до дідуся:

— Ці білі добродії вибачать мені, якщо я перемовлю з вами приватно?

— Про що це? — спитав дідусь.

— Ви дізнаєтесь, — сказав Нед. — А коли вирішите, що панове теж повинні це знати, то скажете їм.

Дідусь підвівся.

— Ви нас вибачите? — мовив він до всіх і ступив до дверей у коридор.

— А чом не на веранду? — запропонував полковник Лінскомб. — Там якраз темно, краще й для змови, й для сповіді.

Отож ми пішли туди. Тобто я теж підвівся. Дідусь ізнов зупинився. Він звернувся до Неда:

— А як з Лусьєсом?

— Він до цього теж причетний, — відказав Нед. — Кожен має право знати, в чому його вигоди.

Ми вийшли на веранду, в темряву й пахощі троянд та жимолості, і почули не тільки пересмішника неподалік на дереві, а й двох дремлюг і, як завше вечорами в Міссісіпі — в Теннессі, як на те, майже так само — звідкілясь чувся собачий гавкіт.

— Це була сурдина, — тихо сказав Нед.

— Не бреши мені, — відказав дідусь. — Коні не їдять сардин.

— А цей їсть. Ви ж самі там були й бачили. Ми з Лусьєсом випробували його наперед. Але мені не треба було й випробовувати. Тільки-но я скинув на нього оком у неділю, як відразу побачив, що його розум такої ж масті, як і в мого мула.

— А-а, — мовив дідусь. — Так от чим ви з Морі підострожували того мула.

— Ні, сер, містер Морі про те навіть не знав. Ніхто про те не знав, крім нас двох, мене й мула. І оцей кінь такий самий. Коли він сьогодні надвечір біг останній круг, я чекав його з сурдиною, і він знав це.

Ми повернулися в дім. Усі дивились на нас.

— Справді, — мовив дідусь. — Але це родинна таємниця. Якщо доведеться, я не критимусь з нею. Чи дозволите ви мені бути суддею при цій умові? Звичайно, Ван-Тоск перший може на неї претендувати.

— Тоді мені лишається або купити Неда, або продати вам Гнідаша, — зауважив містер Ван-Тоск. — Але чи не почекати з цим усім, поки повернеться Хогенбек, теж ваш підлеглий?

— Ви не знаєте, що він за один, той Хогенбек, — відказав дідусь. — Він пригнав мій автомобіль до Мемфіса. Коли я завтра заберу його з тюрми, він одведе його назад у Джефферсон. Поміж цими двома моментами що він є, що його нема, — однаково.

Цим разом дідусеві навіть не треба було говорити Недові, щоб той починав.

— Бобо сплутався з одним білим чоловіком, — мовив Нед.

Тепер уже містер Ван-Тоск сказав: «A-а». Ось так почали ми про все дізнаватись: від Неда й від містера Ван-Тоска. Бо містер Ван-Тоск був сторонній, чужинець, котрий прожив у нашому краю не досить довго, щоб зрозуміти, до чого може призвести молодого негра-селюка, що, зроду не бувавши далеко від дому, приїхав у велике місто заробити більше грошей та зажити розваг за свою працю, до чого може його призвести знайомство з білим пройдисвітом. Імовірно, то було картярство, бодай спочатку; мабуть, найперше вони зійшлися на картах. А далі то вже було щось більше за картярство; навіть Нед, здається, не знав докладно, що саме; або, може, й знав, але воно належало до світу білих людей. В усякому разі, Нед казав, що дійшло вже до такого — загальна сума становила сто двадцять вісім доларів, — аж той білий чоловік переконав Бобо, що коли власті про все довідаються і він полетить з роботи у містера Ван-Тоска, то це буде ще найменший його, Бобо, клопіт; власне, він утовкмачив Бобо в голову, що справжній його клопіт почнеться лиш тоді, коли він уже не матиме білого, щоб його боронив. Нарешті становище стало таке розпачливе, криза така небезпечна, що Бобо пішов до містера Ван-Тоска й попросив у нього сто двадцять вісім доларів і дістав відповідь, якої, певно, й сподівався від хазяїна, котрий був не тільки білий і чужинець, але ще й чоловік статечний, і котрий вийшов з того віку, коли пам’ятаєш про юнацькі пристрасті та скрути; тобто відповідь: «Ні». Це було торік восени.

— Пригадую, — втрутився містер Ван-Тоск, — я сказав йому, щоб більше мені на очі не заявлявся. Я думав, що він уже звіявся.

Ти розумієш, що я маю на увазі? Він, містер Ван-Тоск, був зичливий чоловік. Але він був чужинець. А тоді Бобо, втративши останню надію, на яку він, зрештою, не дуже й покладався, «дістав», кажучи його власним словом (але як саме — Нед цього не знав, — хоч, може, й знав; а може, Боб «дістав» у такий спосіб, що його не відкривають навіть людині тієї самої раси, навіть родичеві), п’ятнадцять доларів, дав їх отому білому і одержав натомість те, чого й можна було сподіватись і чого Бобо сам, певно, сподівався. Але що інше міг він зробити, куди ще вдатися? Отож почалися нові погрози, нові нагніти, коли він довів, що може роздобутись на гроші, як дуже