Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

волоссям білим, як молоко. Розчулений Андрійко, роздивляючись зблизька цю гарну голову, милуючись її виглядом, звернувся просто до папи. Загудів полонинським голосом: «Дідочку любий! Панотчику святий! Знаєш людську мову чи ні? Бо якби ти знав, сердешний, то я б тобі зараз розповів. Дива, та ще й найпотаємніші. Аж розпирає мене, братчику, наговоритися з тобою. Може, про загадки, які світ перевернуть? А може, про небесні сходи? Для кого я це беріг?»

Відповіді не було, тиша гасила Андрійка. Додав іще гаснучим голосом:

– Видно, не знаєш, бідолашний, мови християнської…

Двоє священиків легенько тягнули його ззаду за кожух, та Андрійко все ж уточнив:

– Але ти й так вартісна людина. Не якийсь там піп, а святий Отець.

Папа тим часом закінчив благословення. Аудієнція закінчилася.

Оце стільки наговорився Андрійко зі святим Отцем. А хотів же його якось просити, аби наказав цісареві повернути давню свободу, не новомодну. Хотів його застерегти, принаймні дати йому знак, щоби берігся всього попівського роду, бо… Але як це зробити? Отець-секретар тримав його за кожух, а всі вже повставали, і їх знову забрали, повели озброєні вартові – блискучі, ангельські – ґанками, сходами, коридорами, садами.

Більше його не бачив.

Та все одно втішився, бо таки непогано жилося в тій Італії. Світ, повний краси, церкви, каплиці, образи, пам’ятники, мости, а ще вино. Усе так, як у нас розповідають у казках. Старий Андрійко часом тихенько собі думав: «Мають щастя, отак воно є, один народ має щастя на світі, а інший? Гей, бідні наші юнаки!»

А коли восени Андрійко повернувся в гори, щось із ним сталося. Хто його може зрозуміти, чому він так зажурився. Одні кажуть, що це просто старість, бо й найліпше джерело з часом замулюється або висихає. А інші говорять: «Ні! Ото забанував, затужив так за тією Італією, аж його скрутило. Нарешті знайшов свій свого. Покуштував там побратимства, якого йому було треба. А тепер що? Що йому за життя без Папи римського? З ким порозуміється? Приїхав нібито до хати, до свого краю, до своїх. А що то за свої? Котрий свій? Пусто на луках, глухо в полонинах, юнаків нема, співання нема. Навіть вина нема. Пустий світ, а він у ньому сирота».

Так чи інакше, Андрійко відтоді замовк. Сидить собі на призьбі, дивиться непорушно в далечінь. Сусіди хочуть його розворушити, кажуть йому:

– Андрійку, прокинься, Андрило! Весна вже йде, трембіти грають, перегукуються зозулі, розвиваються бучки, червоніють шишки. Вийди на буковинку, послухай, чи не звучить Куділева флояра? Чи не озветься юнацька, гукова пісня.

Андрійко не відповідає, кудись подів люльку, навіть вона його не розраджує. Тримає безвладно руки на колінах, очі згасли, тільки лисина дуже сяє.

Відколи Андрійко замовк, нема вже кому розповідати і баяти про давнину, весь час щось інше згадуючи або додаючи від себе. Закінчилася історія свободи. Кінець ватажкам, юнакам, навіть їхнім співакам кінець.

Уже й Дмитрів рід вимер на Головах. На їхньому місці, на старому подвір’ї Василюків, сидять прибрані годованці з чужої кості, чужої крові, хоч їх і далі звуть Василюками. Тільки десь далеко на світі є, здається, поважні панські роди, що походять від Дмитра.

Тож нема кому пам’ятати про ватажка Дмитра, і нема для чого. По цілих горах люди співають пісні й коломийки, що їх він склав, а мало хто про нього знає. Бо кажуть: «Чи не все одно, хто склав пісню? Добре, що пісня є». І мудро кажуть. Добре, що пісня є.

КІНЕЦЬ ДАВНИНИ

Гей, у ліску, в ліску на золотім піску

Росте деревина міцна, висока,

Міцна, висока – в корінь глибока,

В корінь глибока, широка листям,

Широка листям – а буйна кистям,

Квіт золотавий – верх кучерявий.

На той кучерик сів сивий сокіл,

Сидить, пантрує – далеко бачить,

Ген, де Дунаї до моря течуть,

Там пливе човен в море широке.

А на тому човні столи дубові стоять,

А при тих столах старі люди сидять,

Сидять собі в колі старці та ґаздині,

Сидять собі й радять порадочку славну:

Що там поробляють роди наші нині?

Чи є товариство, як бувало давнє?

Чи на празники точиться пиво,

Чи на поминки варять коливо,

Чи на Святвечір в хаті щасливо,

Чи їхня в церкві молитва щира,

Чи старовічна держиться віра,

Дідівська правда вільна, правдива?

Сидять собі й радять радочку на славу,

Гай! Уже не так є, як колись бувало,

В давнім товаристві і при давніх людях,

Ненависть у світі нині людей юдить.

Кум уже не носить Вечері до кума,

Син проти татонька щось лихе задумав,

А донька матусі слухати не хоче,

Жінка чоловіку отруй-зілля точить,

А сестра на сестру страшні чари снує,

А братик на брата сокиру готує.

А сусід сусіда по судах тягає,

Там неправду свідчить, люто обмовляє.

Отак і минула стара правда щира,

Стара правда щира та вільная віра.

Сумно нині стало, хмурно нині стало

На цілому світі – маковому цвіті.

КІНЕЦЬ ПРАВДИ СТАРОВІКУ

Пояснення гуцульських та інших менш відомих слів29

Архиюда – Вельзевул

Арідник – злий дух (можливо, від Ірода)

афини – чорниці

бабиці – хвороба (розлад шлунку)

балта – стара сокира

банка – банкнота (австрійський гульден)

банувати— сумувати, побиватися

бануш – мамалига на сметані

барда – сокира

бартка – розбійницька сокирка

башта – велике дерево, стара ялиця або ялина

баштарник – древній ялиновий ліс

бегекати – говорити або читати монотонно

бер – кладка через річку

бербениця – дерев’яна бочечка, барильце для бринзи або горілки

бердо – прірва

береза – ватажок колядників

бесаги – торби, сакви

біда – диявол

Біла Ріка – Білий Черемош

благунький – добрий, лагідний (про корів)

бирня – колода

бола – хвороба

бордюг – торбина з козячої шкіри

ботей – череда овець (стадо)

будз – свіжий овечий сир

бур’янник – молодий, однорічний ведмідь

бутин – промислова лісозаготівля

бухти (з нім. Buch) – земельні реєстри

варкий – небезпечний, грізний

ватаг – головний пастух

ватажко – вождь опришків

верем’я, верем’ячко – погода, гарний час

веснярка – весняна сінна хата

вівкати – вигукувати, давати голосом сигнал

вориння – дерев’яна гуцульська огорожа, яка легко може бути розібрана і відновлена (наприклад, щоби впустити худобу або коней)

вуджениця – копчене м’ясо

гаджуґа – невелика ялина

гачі – штани

годованець – усиновлений син

головиця – джерело на вершині

грань – розпечене вугілля (також: ісландський мох)

гук – водоспад;