Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари), Станіслав Вінценз

6

Капітуляція капіталу перед темнотою, немов програна війна після стількох великих перемог, набрала дещо іншого вигляду в очах континентальних директорів. Деякі голови покрила смутком. І вони, спокушені славними плачінтами, вдалися у вечір бричкою до Айзика. Та вони не бенкетували в широкій загальній залі, а в приватній і парадній, де засклені шафки, що містили різноманіття посуду і флаконів, до того ж дві великі люстри, дві плюшеві насправді боярські канапи, разом зі столом, вкритим майже білою скатертиною, легітимізували приймання таких великих гостей.

Поки подали популярні плачінти, які особливо пропагував будапештський директор Якобс, вони обережно мочили уста в питному меді місцевої фабрики, що його нахваляв Айзик. Хоч вони й звикли до неочікуваних рішень шефа, все ж були шоковані. Коментували одне й інше, та ще більше не договорювали, озираючись постійно на худого і мовчазного речника Трасту, інженера Уолз’ю. Заради нього вони і між собою спілкувалися англійською. Відчуваючи на собі запитальні погляди, Уолз’ю чітко пояснював:

— Джентльмени! ваша лояльність є безсумнівною. Але так виглядає, що я маю захищати Траст і шефа. Я не ухилятимусь. Не варто нагадувати, що його рішення, навіть неочікувані, завжди виявляються далекоглядними. Та передусім ми повинні усвідомлювати фінансові ризики, яке досі майже повністю несли ми. До таких шляхетних намірів і обіцянок не можна все ж постійно доплачувати. На континенті забагато говорять, але не все треба говорити, бо розуміння — це питання чутливого сумління. Чому тільки ми мали б нести на собі «тягар білої людини»? Нехай німці також візьмуть участь капіталом і працею, взамін за наше керівництво і посередній доступ до світових ринків. Вони це, без сумніву, оцінять, бо по-німецьки навіть якось так говорять: марширувати окремо, а наступати разом. Ми зробимо все, на що ми здатні, щоб вони нас полюбили. Це позиція Трасту, слова шефа. Я від себе нічого не додаю, але лояльно вірю, без застережень, бо шеф — is a sterling hearted old blade[86].

Мандль старанно прикрив очі окулярами, відрізав холодніше, ніж завжди.

— Будь-який зупинений розмах є сумним. Зокрема після таких гарних успіхів і перспектив, коли ми не тільки унезалежнили наші континентальні відділення від припливу фунтів стерлінгів, але навіть можемо зміцнити прибутками центральний офіс. Пруссія і пруссаки? Ха, про це можна б багато говорити, я не належу до наклепників, я теж не католик і ніколи ним не був. Але не звик — to come off with a lie[87]. Та часом треба послухати сусідів, навіть якщо у них не найкраща репутація. Чужим розумом справи не робляться. На австрійському Шльонську, що його так хвалив шеф, не можна зауважити одного, особливо, якщо не знаєш місцевих мов: що з часу тих славетних прусських інвестицій бідність серед людей не зменшилася, а зросла. Тимчасом у цілих східних Карпатах, у цих, як кажуть, темних пастухів, навіть у найбідніших, я і близько не бачив такої вбогості, як на Шльонську, де коза є єдиною домашньою твариною. У гуцулів кіз вирощують великими стадами для продажу шкур вірменам і задля м’яса. Якби лише такими були перспективи індустріалізації для загалу, як на Шльонську, то всі відсталі мали б порівняно з цим великий успіх. Бо ті прусські інвестиції — це зовсім не багатство для багатьох. А саме це ми могли б принести в Карпати. Тимчасом центр Європи опиниться в гіршій ситуації, ніж глибинка Африки, де великий Цеціл вторував дорогу діамантами. Ось це меланхолійне.

Директор Якобс, що був родом з Росії, а ставши англійським підданим, примандрував разом з Трастом до Будапешту на постійно, і який до цього моменту не цікавився дискусією, почав оцінювати справу спокійно: «Ах, ці дикі Карпати, ніби й у центрі, але ж сплять, може тому, що занадто дикі, і тому нам не вистачало євреїв, але вони появляться, і тоді Карпати прокинуться».

Мандль, збитий з ходу думок, в’їдливо засміявся і розійшовся, наче доганяв якусь стару образу.

— Всіх цих польських євреїв я відступив би царатові без жодних сумнівів, але таких дратуючих, таких відсталих і самозакоханих у своїй темноті, як євреї з Карпат, я досі ще не зустрічав. Власне через темноту вони є такими хижими. Той посередник Йосель уже гострив собі зуби, аби вхопити мало не весь прибуток Трасту, але я перший і без нього подумав про ці терени. Ах, якби ви побачили те, що ми бачили з директором Гусареком на власні очі: як він дотримується свого ритуалу у кожному русі. Справжній середньовічний ереміт, пов’язаний обітницями, а все задля визискування селян. Таких нехай царат поселить десь у своїх кантонат і цивілізує їх твердою рукою.

Повний і безсилий директор Якобс ворухнувся, навіть трохи задихався.

— Той, хто побув у Росії так, як я, не буде так легковажно говорити про кантоністів чи про переселення. А що стосується цих польських євреїв, то не думайте, що вони насправді такі дурні. Вони дотримуються набожності поки їм це вигідно, але як тільки котрийсь вирветься із цієї протухлої польської шляхетчини до Відня чи хоч би до Будапешту, то зразу скидає халат і просвітлюється.

Мандля понесло.

— Взагалі це правильно, ті ж самі євреї деінде вже давно цивілізувались би, але шляхтичі утримують їх в темряві, бо самі не вміють нічого робити, або й ще гірше — не хочуть нічого робити. Це tell it bluntly[88], — бо традиція традицією, але така терпимість до темноти, як у цих польських провінціях, є просто скандалом для ХІХ століття і тому наша акція мала такі привабливі перспективи, а відтак і обов’язки…

Уолз’ю, відчуваючи, що повертаються приховані нападки, відповідав, відмірюючи слова:

— Шеф сказав: ефективний бізнес — перш за все. Тому вибір шляхів — відповідно до ефективності. Ми з острова і з морів дотримуємось толерантності, а ці з континенту, тобто пруссаки — просвіти. Вони роблять це твердіше і енергійніше від нас. В кінцевому результаті йдеться про те, щоб і сліду не залишилося від темних віків. Нехай вони розсіються перед толерантністю і перед просвітою, як ніч…

Він не закінчив, бо посипались примирливі голоси: quite, quite, quite. Жупаніца саме підходила із двома полумисками: на одному ягнятина з ріжна по-болгарськи з паприковим соусом, на другому — омріяні плачінти. Смуток пригаснув. За винятком інженера Уолз’ю, директори Трасту та їхній віденський секретар Йозеф Кюрнберґер, званий Пепперль, жваво потягнулися до келихів з медом, щоб привітати жупаніцу.

Адже її плачінти, промовиста назва