Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 2

на своєму віку багатьох іменитих в'язнів, зломлених Мальброком, доведених до відчаю і повної байдужості безвиходдю й повільним вмиранням без надії на порятунок. Він боровся. Боровся так, як звик боротися зі зброєю у руках, кидаючись у бій серед поля чи відбиваючи запеклий штурм на мурах фортеці. З тією лише різницею, що тепер у нього не було жодної зброї, окрім безмежної мужності, хоча й мужності приреченого.

II

Королівський палац на Вавельському пагорбі у Кракові, перебудований зі стародавнього готичного замку у більш сучасну резиденцію польських королів ще Сигизмундом І Старим, зустрів новообраного гетьмана Правобережної України Павла Тетерю величчю і тишею, як і годиться споруді такого рівня й такого значення. Грандіозний замок, що являв собою яскравий зразок стилю пізнього ренесансу, з'явився несподівано у проміжках між густими кронами лип, що ними поріс шлях над Віслою. Ще одна петля мощеної бруківкою дороги, і височенні мури закрили половину неба, постаючи перед почтом гетьмана, немов скеля. Високі шпилі веж проткнули небесну блакить, криті черепицею галереї над муром пильно поглянули на мандрівників, які своєю присутністю ризикнули потривожити нерухому ідилію величі й могутності.

Утім, почет Тетері був не єдиним рухомим об'єктом на широкому шляху, що вів до головних воріт королівського замку. Назустріч козацькій старшині траплялися пишні карети, запряжені цугом, з кучерами в лівреях, з обличчями гарненьких панянок, літніх, але поважних пані, або й безмірно заклопотаних панів, що їх можна було помітити з-поза піднятих завіс на невеличких віконцях, виїздили зодягнені в кармазини шляхтичі на тонконогих арабських скакунах, з коштовними палашами або карабелами при боці; притискаючись до порослих плющем лип, обабіч дороги йшли міщани більш дрібного ґатунку. Водяною гладдю Вісли, берег якої проходив паралельно дорозі не далі аніж за десять сажнів, пропливали кілька великих і малих човнів, з яких за почтом Тетері, оточеним супроводжуючими королівськими пажами, спостерігали рибалки й торгівці деревним вугіллям, котрі поспішали до палацу, з метою отримати невеличку платню за свою працю.

Павло Тетеря, котрий їхав, сидячи поряд з уманським полковником Михайлом Ханенком у відкритому візку, втягнув у себе прохолодне ранкове повітря і озирнувся навколо.

– Краса! Краса, полковнику, і милий душі спокій, – сказав він піднесеним тоном.

Ханенко, визнаний мовчун, лише промугикав щось незрозуміле.

– А чи думав ти рік тому, пане Михаиле, що нині опинишся на Вавельському пагорбі? На прийомі в самого короля!

Ханенко у відповідь лише знизав плечима. Тетеря, запал якого дещо охолов після крижаної реакції полковника, зітхнув і деякий час мовчав. Потім, звертаючись більше сам до себе, аніж до Ханенка, мовив:

– Вавельський пагорб – то добре… Чи відпустить його Ян Казимир? Чи повірить мені?

– Не знаю, Павле, не знаю, – вперше озвався Ханенко.

– От і я не знаю. Але він потрібен мені, Михаиле! Дуже потрібний.

Не дивлячись на те, що гетьман Правобережної України прибув незадовго до сніданку, який, з огляду на звички пана круля, проводився досить пізно – о десятій ранку, аудієнцію було призначено лише на третю годину по обіді. А поки що гостям було запропоновано відпочити з дороги в покоях для іменитих гостей, випити вина й насолодитися краєвидами Кракова, котрі можна було добре роздивитися з вікон замку, побудованого чи не в найвищій точці міста. Тетеря, котрий щойно отримав гетьманську булаву і не був надто звиклий до королівських прийомів, лише зрадів нагоді привести думки в порядок і дещо порозмислити про те, як він розмовлятиме з королем. Адже тема, що її мусить вирішити ця зустріч, надзвичайно важлива як для самого Тетері, так і для майбутнього походу на Лівобережжя, що його так ретельно планували у ставці гетьмана, у сеймі та королівських палатах. Можливо, людина, про яку прохатиме нині Тетеря, буде однією з ключових фігур майбутнього походу. І хоч Тетеря ніколи не міг сказати, що більш-менш приязно ставився до того, за кого їхав прохати, питання приязні або неприязні залишалися поза державними інтересами, а саме їх приїхав обстоювати у Краків новообраний гетьман Правобережжя.

Король Ян Казимир II Ваза вирішив прийняти гостей у саду, де для такої мети й було підготовано стіл, вкритий білосніжною шовковою скатертиною, на якому стояли лише кришталеві вазочки з виноградом, апельсинами й цитринами, а також пляшки з шампанським і бургундським винами. Коли коронний маршалок увів делегацію старшин до саду, котрий, оточений високим муром, був, власне, відкритим продовженням королівських покоїв, Ян Казимир, як і належало монархові, сидів у кріслі з високою спинкою, котра сягала не менше сажня і була прикрашена позолоченим гербом королівського роду. Поблизу короля застигли кілька вельмож, чия присутність на прийомі була необхідною для надання зустрічі офіційного статусу. Тетеря, а за ним полковники Ханенко, Дорошенко, Лісницький і Гоголь, наблизились до короля, вклонилися низько, за козацьким звичаєм, і застигли, очікуючи, доки Ян Казимір першим почне розмову. Той ледь-ледь схилив голову, показуючи, що йому подобається поведінка гетьмана і його оточення, після чого промовив, погладжуючи свою коротку іспанську борідку, у якій сивину було майстерно замасковано за допомогою найкращих іноземних барвників:

– Радий бачити гетьмана України в доброму здоров'ї. Як дорога? Не надто притомила вас?

Тетеря відкашлявся і, намагаючись вимовляти польські слова без акценту, відповів:

– О, нехай ваша величність не переймається такими дрібницями. Ми козаки, тож звикли до похідного життя. А радісна надія побачити в кінці шляху нашого славного короля зовсім позбавила мене й моїх людей незручностей, які можуть виникнути в дорозі. Ми просто не помічали таких дрібниць.

З такими словами гетьман, покірливо опустивши голову, поцілував пещену, унизану коштовними перснями королівську руку. Слідом за Тетерею до руки Яна Казимира підійшли й його полковники.

Король кинув на Тетерю швидкий погляд з-під напівопущених повік. Схоже, цей схизмат не настільки неотесаний, щоб розуміти, як потрібен поводити себе васал у присутності сюзерена.

– Прошу, присядьте, любі мої. Прошу спробувати шампанського. Сподіваюсь, мої славні воїни не досить часто вживають цей чудовий винахід французького монаха-бенедиктинця, у противному разі мене засмутить те, що я не зміг підготувати для них сюрприз.

Тетеря, а за ним і решта старшин, намагаючись бути обережними у своїх довгополих кунтушах серед тендітних європейських меблів, розсілися за столом. Звичайно, гетьман нічого не чув про шампанське вино, котре лише кілька років тому з'явилося з-поміж цінителів ігристих напоїв серед польської шляхти, крім того, він вчасно зрозумів, що факт його непоінформованості буде приємним королю, тож не став приховувати своєї відсталості від європейських звичаїв:

– Наші козацькі горлянки звикли до більш примітивних напоїв, тож боюсь, ми не зможемо оцінити в повній мірі всі