Айн Ренд - Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А

відвести від нього погляд. Було дивно бачити його в смокінгу і ще дивніше було те, як природно він у ньому почувався. Йому вдалося створити враження, що це парадний робочий одяг, що це один з тих бенкетів тепер уже далекого минулого, коли йому присуджували якусь виробничу нагороду. Вона з несподіваним болем згадала власні слова про те, що свята повинні бути в тих, кому є що святкувати.

Даґні відвернулася. Вона намагалася не дивитися на нього надто часто, щоб не привертати уваги своїх супутників. Її посадовили за стіл, що його достатньо добре було видно з президії, але слабко освітлений і практично прихований від погляду Ґолта. Вона сиділа разом з людьми, особливо неприємними Джонові: доктором Феррісом і Юджином Лоусоном.

Помітила, що її брата посадили ближче до головного столу. Вона могла побачити його похмуре обличчя серед знервованих Тінкі Голловея, Фреда Кіннана та Саймона Прітчетта. Спотворені стражданням обличчя вишикувалися рядком понад столом, що стояв на підвищені. Попри всі зусилля, вони не могли приховати становище людей, кинутих на це випробування. Спокійне обличчя Ґолта порівняно з їхніми, здавалося, сяяло. Вона міркувала: хто ж тут ув’язнений, а хто господар становища? Її погляд повільно ковзав обличчями людей, які сиділи за столом: містер Томсон, Веслі Моуч, Чік Моррісон, кілька генералів, кілька представників законодавчої влади і — ні сіло, ні впало — містер Моуен: як хабар Ґолтові, як символ великого бізнесу. Даґні дивилася в залу, шукаючи доктора Стадлера, але його тут не було.

Голоси, що сповнюють залу, схожі на графік температури у хворого на пропасницю, подумала вона. Вони то лунали надто гучно, то западала мертва мовчанка, а раптовий сміх несподівано уривався, і люди за сусідніми столами здригались. Обличчя в усіх були фальшиві й перекошені найочевиднішою, але вельми нешляхетною формою напруженості — вимушеними посмішками. Ці люди, думала вона, знають, але не розумом, а своїм панічним чуттям, що цей бенкет становить кульмінацію їхнього світу, його оголену суть. Вони знають, що ні їхній Бог, ні їхня зброя не здатні зробити так, щоб це видовище набуло того значення, яке вони так відчайдушно силкувалися вдавати.

Вона не могла ковтати їжі, що стояла перед нею. Її горло, здавалося, спазмує. Вона помітила, що й решта людей за її столом лише вдають, що їдять. Апетит, здавалося, зник не лише в доктора Ферріса.

Вона зауважила перед собою порцію морозива у кришталевій вазочці. Аж раптом запала раптова тиша, чути було тільки гуркіт телевізійного обладнання, що його саме підтягували якнайближче до головного столу. Зараз почнеться, із сумним передчуттям подумала вона, переконана, що це передчуття поділяють усі присутні. Всі вони дивилися на Ґолта. А його обличчя й далі було незворушне.

Нікого й не треба було закликати до тиші, коли містер Томсон подав знак дикторові: у залі, здавалося, не було чути ані подиху.

— Дорогі громадяни цієї країни, — вигукнув диктор у мікрофон, — і будь-якої іншої країни, всі, хто здатний слухати! Говорить велика зала готелю «Вейн-Фолкленд» у Нью-Йорку. Цього урочистого вечора ви почуєте, як Джон Ґолт реалізуватиме свій величний план!

На стіні за столом диктора з’явився прямокутник насичено блакитного кольору — телевізійний екран, щоб присутні в залі побачили те, що бачитиме вся країна.

— План миру, багатства і процвітання від Джона Ґолта! — волав диктор, коли на екрані виникла тремтлива картинка зали. — Початок нової ери! Продукт гармонійної співпраці між гуманістичним духом нашого керівництва та науковим генієм Джона Ґолта! Якщо вашу віру в майбутнє підірвано шкідницькими чутками, то тепер ви можете на власні очі переконатись у щасливій єдності перших осіб нашої країни!.. Леді та джентльмени, — у цей момент телекамери було спрямовано на стіл промовців і на екрані з’явилося збентежене обличчя містера Моуена. — Містер Горацій Бассбі Моуен, американський промисловець! — Камера переїхала на колекцію старечих лицьових зморшок, що імітувала посмішку. — Генерал армії Віттінґтон С. Торп! — Камера, мов під час поліційного огляду, пересувалася від одного обличчя до іншого, кожне з яких проймав руйнівний страх, невпевненість, відчай, презирство до себе і почуття провини. — Лідер більшості в Законодавчих Зборах, містер Люціан Фелпс!.. Містер Веслі Моуч!.. Містер Томсон!

Камера зупинилася на містері Томсоні, який подарував країні широку усмішку, потім обернувся ліворуч з виглядом урочистого передчуття.

— Леді та джентльмени, — велично промовив диктор. — Джон Ґолт!

«Боже Милосердний! — подумала Даґні. — Що вони роблять?» З екрана на країну дивилось обличчя Джона Ґолта, обличчя, на якому не було жодного болю, страху чи провини. Навпаки, це було обличчя, сповнене сили, спокою і невразливе через високу самооцінку. Це обличчя — серед усіх решти?

Хай би що вони планували, подумала Даґні, вони самі себе прирекли на невдачу, і більше нічого казати не варто: ось — продукт одного кодексу, а ось — іншого. Вибір існує, і кожна людина це зрозуміє.

— Особистий секретар містера Ґолта, — промовив диктор, коли камера висвітлила наступне обличчя і поспіхом продовжила рух. — Містер Кларенс Чік Моррісон… Адмірал Гомер Доулі… містер…

Вона оглянула обличчя, що її оточували, міркуючи: чи побачили вони контраст? Чи усвідомили? Чи хотіли бачити його?

— Цей бенкет, — сказав Чік Моррісон, який перебрав на себе роль розпорядника, — влаштовано на честь найбільшого героя нашої епохи, талановитого творця, технолога-новатора, нового лідера нашої економіки — Джона Ґолта! Якщо ви слухали його приголомшливу промову по радіо, то не маєте сумнівів у його надзвичайних здібностях. Нині він тут, щоби розповісти вам, як він використає їх заради вашого добра. Якщо вас збили з пантелику ті старомодні екстремісти, які стверджували, що він ніколи не приєднається до нас, що між його і нашими поглядами на життя немає жодних точок перетину, що вони протилежні, то сьогоднішня подія доведе вам, що все можна владнати і про все домовитися!

«Якщо вони побачать його, — думала Даґні, — чи захочуть дивитися на когось іншого? Якщо усвідомлять, що така людина, як він, у цьому світі можлива, що він — саме той, ким людина має бути, то чого їм іще шукати? Чи можуть вони бажати іншого, крім як досягнути у своїй душі того, чого він уже досягнув? Чи зупинить їх той факт, що моучі, моррісони, томсони ніколи цього й не прагнули? Чи будуть вони вважати моучів людьми, а його — чимось неймовірним?

Камера ковзала залом, висвітлюючи на екран і на всю країну обличчя знаменитих гостей, обличчя набурмосених лідерів і — час від часу — обличчя Джона Ґолта. Він дивився так, немовби його проникливі очі вивчали людей поза межами зали, людей