Луцій Анней Сенека - Моральні листи до Луцілія

ні повернути, ні приточити… Чому ж вагаємось піти до голови по розум? Хіба то не безглуздя — накидати поміркованість молодому віку, який наразі й може насолоджуватись, і прагне насолод, а скоро, хоч би й хотів, буде для них непридатний? /11/ Хіба не безглуздя — випереджувати смерть, відмовляючи собі в тому, чого вона сама нас позбавляє? Не маєш ні коханки, ані хлопця, якому б та коханка заздрила; постійно ти тверезий, а обідаєш так, мовби мав подавати батькові щоденний рахунок своїх витрат. То не життя — радше споглядання, як живуть інші. Яка то глупота — опікуватись майном свого спадкоємця, відмовляючи собі в усьому, щоб через велику спадщину він із твого приятеля став твоїм ворогом! Адже що більше отримає після тебе, то більше радітиме твоїй смерті. Тож і мідяком щербатим не цінуй тих надокучливих і похмурих суддів чужого життя, ворогів свого власного, тих наставників усього суспільства! І не вагайся, що тобі вибрати: добре ім’я чи добре життя!»

/12/ Ось таких голосів треба уникати не менше, ніж тих, попри які Улісс відмовився пропливти інакше, як прив’язаним до щогли[458]. Бо мають таку саму силу: женуть нас геть від батьківщини, від рідних, від друзів, від чеснот, а заводять туди, де стаємо забавкою серед хвиль нещасливого, ганебного життя.

Наскільки ж то краще триматися прямої дороги і прийти до того, щоб милим тобі було тільки те, що чесне! /13/ А це зможемо осягнути лише тоді, коли зрозуміємо, що є два види речей: одні нас приваблюють, інші відстрашують. Приваблюють, скажімо, багатства, насолода, краса, почесті, все влесливе, знадливо всміхнене; відстрашує — праця, смерть, біль, обмова, суворіший спосіб життя. Тож мусимо вправлятися, щоб не лякатись того, що відстрашує, а того, що принаджує, — не прагнути. Скеровуймо зусилля навпаки: звабливого сахаймось, а на те, що грозить нам, нападаймо самі. /14/ Хіба не бачиш, як по-різному йдуть люди згори й під гору? Хто йде схилом униз, той подається всім тілом назад, а хто спинається на крутизну, той мов налягає на неї з усіх сил. Бо переносити вагу тіла вперед, коли спускаєшся, а назад, коли піднімаєшся, — це, мій Луцілію, все одно що сприяти порокам. До насолод ноги самі нас несуть — по спадистій стежці; до важкого й прикрого треба дертися в поті чола: тут намагаймося підштовхувати тіло все вище, там — стримуймо його.

/15/ Ти думаєш, я тверджу, що згубною для наших вух є мова лише тих, хто вихваляє насолоди і наганяє нам страху перед болем, який вже сам по собі є жахливим? Я вважаю, що шкоди завдають ще й ті, хто, прикриваючись ученням стоїків, спонукає нас до пороків. От вони проголошують: «Тільки мудрець та вчений вміє бути коханцем; один лиш він володіє тим мистецтвом[459]. Та й у питті, як і в бенкетуванні, мудрець — найдосвідченіший. Тож його й запитуймо, до якого віку хлопці придатні, щоб їх любити». /16/ Облишмо грецькі звичаї грекам, самі ж радше прислухаймося до іншого, хоча б до такого: «Ніхто не стає досконалим випадково: доброчесності треба вчитися. Насолода — річ дрібна й нікчемна, не варта й шеляга: вона у нас спільна з німими тваринами; навіть наймізерніші, найжалюгідніші створіння злітаються на неї. Слава — це щось пусте, перелітне, мінливіше від подуву. Вбогість нікого не обтяжує, хіба що тих, які їй опираються. Смерть — це не зло. — «А що ж вона таке?» — запитаєш. — Єдиний закон, якому рівною мірою підлягає увесь рід людський[460]. Марновірство — це блуд, до того ж божевільний: боїться тих, кого треба любити, ображає тих, кого шанує. Яка ж бо різниця, чи ти відкидаєш богів, чи неславиш їх?» — /17/ Ось що треба вчити і навіть завчати. Філософія не повинна вигадувати виправдання для пороків. Якщо лікар заохочує хворого до непоміркованості, то такий хворий — безнадійний.

Бувай здоров!

Лист CXXIV

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ З приписів давніх ще не один навести тобі можу,

Як не цураєшся їх і дрібницями не легковажиш[461].

А ти, знаю, не цураєшся, і жодні тонкощі тебе не відстрашують. Маєш надто тонкий смак, аби полюбляти лише щось велике[462]. А що я схвалюю твою засаду — все зводити до якоїсь певної користі і знаю, що тебе обурює, коли найпроникливіші міркування служать просто для забави, — то намагатимусь, щоб і я сам нині не вдався до якихось марниць.

Виникає питання: чи благо сприймаємо відчуттям, чи, можливо, розумом? До цього додають також те, що німі створіння й немовлята блага не знають. /2/ Благо називають чуттєвим ті, хто над усе ставить насолоду, натомість ми, приписуючи благо розмислові, вважаємо, що воно сприймається розумом. Якщо про благо судили б лише відчуття, то ми не відкидали б жодної насолоди, адже всі вони привабливі, всі дають нам утіху, і навпаки: ми не брали б на себе своєю волею жодного страждання, бо кожне страждання прикре для відчуттів. /3/ Окрім того, ми не вважали б гідними осуду тих, хто надто вже кохається в насолодах і над усе жахається болю. Ми ж ганьбимо ненажер і розпусників, зневажаємо тих, хто, лякаючись болю, не спроможеться на жоден мужній вчинок. Але в чому ж їхня провина, якщо вони коряться відчуттям, які й вирішують, що таке благо, а що зло? Бо, власне, їм ви надали право судити, чого треба прагнути, а чого уникати. /4/ Проте цілком очевидно, що всім тим владує розум: він-бо один виносить присуд і щодо блаженного життя, і щодо доброчесності, й щодо порядності, врешті, — й щодо блага та зла. Вони ж наймарнішій частці нашого єства надають право судити про частку найкращу — хочуть, аби про благо висловлювалось відчуття, річ тупа і безглузда, до того ж у людини значно слабша, ніж в інших створінь. /5/ Що, якби хтось хотів розрізнити якісь крихти не зором, а дотиком? А наскільки тоншого, напруженішого погляду, аніж погляд очей, потрібно для того, щоб розпізнати благо і зло! Тож бачиш тепер, у якому глибокому незнанні правди перебуває і як принижує все високе і божественне той, хто суддею про благо та про зло обирає дотик!

/6/ «Але ж як будь-яка наука чи мистецтво повинні мати в собі щось очевидне, досяжне