Теодор Драйзер - Титан, Теодор Драйзер

Незабаром після цього до мера з’явився пан Едвард Арніл, котрий має вплив у місцевому світі, а за ним — пан Джейкоб Бутол, лідер демократів у Сан-Франциско. Обидва хотіли одного і того ж і обіцяли меру всіляку підтримку, якщо він дослухається до їхньої поради. Їх змінила делегація, що складалася з впливових республіканців Міннеаполіса та Філадельфії. І навіть голови «Лейк-сіті Нейшнл» і «Прері-Нейшнл» — колись затяті противники Ковпервуда — вшанували мера своїми відвідинами, щоб повторити те, що було вже не раз сказано до них. Всі відстоювали одне й те ж. Лукаса взяли сумніви. Чи не ризикує він своєю політичною кар’єрою? Чи варто продовжувати встромляти палиці в колеса Ковпервудові? Чи вигідно тепер захищати інтереси виборців? Запам’ятаються його заслуги? А що коли часописи поступляться, якщо їх змусять піти на поступки, як прогнозував пан Каркер? Яка плутанина! У цих політичних інтересах сам дідько роги зламає!

— Ну що, Бессі, — запитав він увечері свою русяву, пишнотілу красуню-дружину, — як би ти вчинила?

У Бессі були сірі очі та весела вдача. Ця вельми практична особа володіла колосальним честолюбством, прекрасними зв’язками та надзвичайно пишалася високим становищем свого чоловіка. Вона вірила в його зірку. У мера увійшло в звичку радитися з дружиною, коли на його шляху виникали труднощі.

— Ось що я тобі скажу, Воллі, — озвалася Бессі. — Треба вже, друже мій, триматися чогось одного. Мені здається, маси мають цього разу взяти гору. По-моєму, преса, здійнявши стільки гармидеру, вже не зможе тепер сурмити відбій. Тобі зовсім нема чого ратувати за націоналізацію чи ще щось подібне — це було б несправедливо стосовно людей заможних. Але я б стояла на тому, що концесія на п’ятдесят років — це вже занадто. Нехай виплачують усе, що належиться місту, й отримують свої концесії без усіляких хабарів... Це вже вони можуть зробити! Я б на твоєму місці трималася колишньої лінії. Без підтримки виборців ти не можеш і кроку ступити, Воллі. Без них ніяк не обійдешся. Якщо ти втратиш їхню довіру, ніякі політичні верховоди, та й ніхто в світі тобі не допоможе.

Було ясно, що настав час, коли з масами доводиться рахуватися. Тож, хочеш не хочеш, а дослухатися доведеться!

60. Пастка

Буря обурення, викликана махінаціями Френка в Спрінґфілді навесні 1897 року, гриміла невтомно до самої осені, і газети східних штатів день у день висвітлювали всі її перипетії. «Френк Алджернон Ковпервуд — проти штату Іллінойс» — так визначила це єдиноборство одна з нью-йоркських газет. Будь-яка популярність має велику притягальну силу. На кого не справить враження ореол популярності, що оточує декотрих людей, надаючи їм особливого блиску? Попалася на цей гачок і Береніс. Якийсь чиказький часопис, забутий Ковпервудом на столі, привернув її увагу. У розлогій редакційній статті перелічувалися розмаїті злочини Френка — зокрема, його інтриги в законодавчих органах штату. Далі писалося так: «Цей чоловік вирізняється вродженим, закоренілим, невмирущим презирством до мас. Люди для нього — лише пігмеї, раби, приречені тягнути на своєму горбу величний трон, на якому він сидить. Ще жодного разу в житті Френк Ковпервуд не зійшов до прямого та чесного звернення до простих людей, коли йому потрібно було щось від них отримати. Так, у Філадельфії він прагнув заволодіти конкою шахрайським шляхом — через підкупленого ним міського скарбника. У Чикаґо повторилися ті ж спроби — за допомогою хабарів заволодіти найприбутковішими підприємствами міста, використовувати їх у своїх корисливих цілях, тоді як вони мали служити на благо суспільства. Френк Алджернон Ковпервуд не вірить у силу народу, не покладає на нього ніяких надій. Суспільство для нього — це тільки нива, з якої він хоче збирати рясні жнива. Він подумки бачить перед собою ряди зігнутих спин: люди повалені на коліна, в багно. Вони схилилися ниць, припавши обличчям до землі, а він крокує цими зігнутими спинами вперед, до панування. У схованках своєї душі він не визнає нікого і нічого, крім себе. Він цурається мас, остерігаючись, аби потреба та злидні не відкинули на нього похмурі тіні, не потривожили його егоїстичний добробут. Френк Алджернон Ковпервуд не вірить в народ!»

Це грізне викриття, що прогриміло в спрінґфілдських газетах у час, коли в законодавчих зборах йшли вирішальні бої, і підхоплене чиказькою пресою, а потім і іншими газетами, справило сильне враження на Береніс. Вона думала про Ковпервуда — про те, як він провадить цей відчайдушний поєдинок, роз’їжджає з Нью-Йорка в Чикаґо і назад, будує свій розкішний палац, збирає картини, воює з Ейлін — і мало-помалу він перетворювався в її очах в істоту майже легендарну, що набувала рис якоїсь надлюдини, або навіть напівбога. Як же можна вимагати від нього, щоб він ішов уторованою стежкою, підпорядковувався якимось раз і назавжди встановленим трафаретним правилам? Це неможливо, і цього ніколи не буде! І цей чоловік домагається як милості її прихильності, вдячний їй за кожну скороминущу посмішку, готовий покірно виконувати будь-які забаганки та примхи.

Що не кажіть, а будь-яка жінка ховає в серці мрію про героя — свого майбутнього обранця. Якщо одні люди створюють собі ідолів із каменю або дерева, то іншим потрібна якась подоба справжньої величі. І в тому, і в іншому випадку спостерігається язичницьке обожнювання ілюзії.

Береніс жодною мірою не оцінювала ще Френка як свого майбутнього коханого, але його недозволене поклоніння лестило їй. Звідки не глянь, це була данина з боку чоловіка, котрий зумів, мабуть, прикувати до себе погляди людей цілого світу. А Ковпервуд між тим, бачачи, що пожежа грандіозної битви, яку він вів на Середньому Заході, осяяла вже шпальти нью-йоркських часописів, і вони починають звинувачувати його в підкупах, неправдивих свідченнях, у спробі потоптати волю народу і таке інше, вважав за краще забігти вперед і виправдати себе в очах Береніс. Відвідуючи її будинок або супроводжуючи в театр, він тихцем повідав їй усю історію своєї чиказької боротьби. Окреслив перед нею характери Генда, Шрайхарта й Арніла, описав заздрість і мстивість цих людей, котрі спонукали їх так завзято боротися проти його діяльності в Чикаґо.

— Та не народилася ще така людина, котра могла б домогтися чогось у чиказькому муніципалітеті, не вдаючись до хабарів, — сказав махляр. — Хто викладе гроші на стіл, той і отримає те, що йому потрібно.

Він розповів Береніс, як Трумен Леслі Мак-Дональд безуспішно намагався вичавити з нього п’ятдесят