Збігнєв Доміно - Сибіріада польська

фронті вбили?

— Вбили.

— Держи, хлопче, рубони того фріца!

Один із конвоїрів, світлий блондин, який хвилину тому грав дівчатам на балалайці, вштовхував Едикові в руки свій ручний кулемет. Знічений хлопець спочатку відступив зі страхом, а потім повернувся і щосили в ногах втік до вагона...

В міру просування транспорту на захід сліди війни видно було скрізь. Спалені села, руїни міст, люди гніздяться в землянках.

Довго стояли в Києві, а точніше в Дарниці. Майка і Гічол пам’ятали, що у цій самій Дарниці мали стоянку, коли їх у сороковім році везли в Сибір. Тепер була вже справжня весна. У Києві, куди не глянь, цвіли блідо-рожеві каштани, пахнув бузок. Україна! Яка ж близька серцю подоляків була сама назва цієї країни. І той знайомий з дитинства український співучий говір...

Сташек без мети лазив за Здіською по залізничних полотнах. Подобалася йому та дівчина щораз більше, і коли тільки міг, шукав її товариства. Вона його також не уникала. Гарно їй було у пептоновій сукні. З білим бантом, вплетеним у товсту косу пшеничного волосся. З другого боку дороги, біля самих полотен, Сташек побачив квітучий кущ білого бузку і побіг нарвати їй його. Уже пригнув гілку з найгарнішою китицею, коли помітив, що бузок росте на кладовищі. Знітився, відпустив гілку.

— Кладовище тут якесь...

Полотнами підійшов старий залізничник.

— Ви з отого транспорту? — запитав.

— З того.

— То ви, мабуть, також поляки... А на цьому кладовищі ваші солдати лежать. Ось там, навіть звідси їх могилки видно. Там, де ті католицькі хрести стоять... У сорок четвертому році, саме на Великдень це сталося, німці вчинили наліт на Дарницю. Ціла хмара літаків налетіла. А тут на станції транспортом, військом, боєприпасами всі полотна забиті. Пекло на землі розбушувалося. А ваші солдати саме тут проїздом на фронт стояли. Війська протиповітряні, так трапилося. Гармати, кулемети були поставлені на залізничних платформах і з тими бомбардувальниками вступили в бій. Багато, багато поляків тоді в Дарниці загинуло. Ну а потім похоронили їх саме на цьому кладовищі... Пішли, покажу вам ті могилки. — Нарахували сорок березових хрестів. Але жодного на них напису. Жодного прізвища.

Ще тут, у Києві, дехто мав трішки надії, що станеться якесь чудо і що направлять їх транспорт у Житомир, Шепетівку й Тернопіль, у родинні подільські сторони. Але дива не трапилося і транспорт ТП-2564 відправили на Коростень, Сарни і Брест.

Сарни — то перша велика станція за довоєнним польським кордоном. Була гарна сонячна неділя. Об’явили, що транспорт постоїть тут до вечора. Відставили його на бокові полотна. Недалеко було до костьолу. Вірив хтось у Бога, не вірив, молився хтось гаряче чи заледве перехреститися вмів, але до першого зустрінутого на їхній дорозі назад польського костьолу колективно кинувся цілий транспорт!

Запах кадил, вогники свічок, уквітчаний вівтар, перші звуки органів, дзвінки міністратів і старий ксьондз у сріблистій ризі, який вносить золотисту ікону. Стукіт падаючих на коліна людей і один великий голосний плач. І той молитовний подячний спів після меси:

Боже, який Польщу стільки віків Оточував блиском могутності і слави... Перед твоїми олтарями молимося, Вітчизну вільну благослови, Пане!

Від Сарн вже недалеко до нового польського кордону. Тому з кожним кілометром, що минали, з кожною годиною у людей з транспорту ТП-2564 зростало збудження, нетерпляче очікування на зустріч з Польщею. А тут ще одна стоянка, у Ковелі. Через перон мали сусідів — транспорт поляків, репатрійованих з Волині до Польщі. Для сибіряків все, про що розповідали їм волиняни, було новиною, в яку часто не хотілося повірити:

— Вам то добре! У Сибір вас не вивезли, війну на своїм пережили, а тепер цілим добром у нове їдете. А ми тільки воші до Польщі веземо.

У волинському транспорті ревіли корови, іржали коні, навіть кури кудкудакали. Волиняни сумно кивали головами, бо знали своє:

— Не маєте знов-таки чого завидувати... Ну то що, що саме нас Совіти у Сибір не встигли вивезти? А ви знаєте, що у нас на Волині, а зрештою і на вашому Поділлі, діялося, коли прийшли німці? Спочатку всіх євреїв до ноги вибили або в газ послали. А потім взялися за поляків: облави на роботу в Німеччину, концентраційні табори, екзекуції... А найгірше, що українців, таких різних січовиків, упівців і бульбівців, на нас нацькували: сусід сусіда мордував. У нас на Волині цілі польські села з димом пускали, різали поляків косами, рубали сокирами, у криницях топили. Не було «змилуйся» ні для кого.

— Люди, бійтесь Бога, що ви наговорюєте! Адже то неможливо, щоб так людина на людину. А як це так сталося. Що ви живете?

— Чудом, чудом уціліли. Поляки ховалися у містах, містечках, у різних схованках. Польські партизани допомагали. Самозахист організовували. Ну і Совіти ввійшли, війна закінчилася. Бо якби так, не дай Боже, та війна ще з рік потривала, напевно ми б