Джо Хілл - Пожежник

обережно притисла вухо до його грудей, дослухаючись до легень, і почула звук, як наче хтось посмиком вивільнив чобіт з багна. Отже, пневмонія. Знову пневмонія, ще й гірша цього разу.

По інший бік від Джона примостився Нік. На журнальному столику малий надибав примірник «Польового довідника птахів» Петерсона, і тепер лежав, гортаючи сторінки та розглядаючи картинки, які підсвічував собі пальцем.

«Про що думаєш?» — запитала в нього Гарпер.

«Та ось думаю, скільки з них тепер уже вимерли», — відповів Нік.

Наступного дня Пожежник був липкий від поту.

— Він палає, — мовила Рене, торкаючись кісточками пальців його щоки.

— Кумедно буде, якщо я спечуся насмерть, — пробурмотів Джон. Від несподіванки всі аж здригнулися. За увесь подальший день він знову не зронив ані слова.

23

Вони поволі простували крізь мрячну, гірчичного кольору імлу, крокуючи під деревами, оповитими мазкою поволокою. Їхній шлях пролягав далі на північ; уже пополудні від сонця лишився тьмяний коричневий диск, що пропалював іржавий отвір крізь пелену туману. Далі ніж на кілька ярдів у міазмах геть нічого не було видно. Здалеку Гарпер помітила незграбний мотоцикл, що спирався на зруйновану огорожу з колючого дроту. Та зблизька виявилося, що то мертва корова, чия зчорніла шкіра розтріскалася, оголивши густу зогнилу плоть. У порожніх очницях тварини дзижчали мухи. Рене, хитаючись, пройшла повз, кашляючи та прикриваючи рота, щоб не вдавитися від смороду.

Вперше і востаннє за весь той день Гарпер почула чийсь кашель. Навіть дихання Пожежника було повільним і стійким. Хоча очі й ніздрі пекло, Гарпер уявляла, що вони йдуть через альпійські луговини, вдихаючи чисте гірське повітря, а не продираються крізь клуби туману.

Їй на думку спадало, що дихають вони отрутою, а довкілля приблизно таке ж сприятливе для людського життя, як поверхня Венери. Але їх це ніяк не спиняло, тому з часом Гарпер облишила ці думки. Звісно ж, розгадка полягала у драконячій лусці. Якийсь час їй уже було відомо, що луска здатна переробляти токсини з диму на кисень. Ця думка, своєю чергою, наштовхнула на іншу, і тоді Гарпер закликала Еллі спинитися.

Еллі стала, розчервоніла й вимазана. Гарпер схилилася до полоза, розстібнула Джонові сорочку і приклала вухо до його грудей.

Вона й далі чула той сухий шорсткий хрип, який зовсім їй не подобався. Проте, якщо краще Джону і не стало, то і не погрішало також. Він усміхався уві сні, нагадуючи того старого доброго Пожежника, якого вона знала. Дим довкола неначе слугував йому за кисневий намет[177]. Вилікувати запалення легенів він не допоможе — за обставин, що склалися, єдиним дієвим варіантом був би курс антибіотиків, — та принаймні це могло виграти трохи часу.

Однак ближче до полудня вони все-таки витягли його на чисте повітря, прямуючи далі під безхмарним ненависним блакитним небом. Кожен кавалок металу й кожна закоптіла ділянка дерну спалахували сліпучими відблисками під промінчиками сонця. Коли вони зрештою зійшли з дороги, Джону погіршало; в такому кепському стані Гарпер його ще не бачила ніколи. Жар повернувся, а щоками й скронями заструменіли цівки поту. Раз по раз він вистромлював з рота язика, неабияк розпухлого й безбарвного. Чоловік без упину клацав зубами. Розмовляв з людьми, яких і близько не було поряд.

— Інки тямили, що роблять, поклоняючись сонцю, Отче, — звертався Пожежник до Отця Сторі. — Бог є вогонь. Горіння — це беззаперечне благословення. Дерева, нафта, вугілля, люди, цивілізації, душі. Усі вони час від часу горять. Тепло від їхньої кончини може стати порятунком для інших. Зрештою, найвища цінність Біблії, Конституції чи будь-якого літературного твору, якщо вже так, — у тому, що всі вони горітимуть як слід, відганяючи холод геть.

Пізніше вони розташувалися в ангарі, неподалік невеликої приватної злітної смуги. Всередині ангара — блакитної металевої будівлі з вигнутим дахом — літаків не було, зате в одному з кабінетів вони знайшли чорний шкіряний диван. Гарпер вирішила, що краще до нього припнути Джона, бо вночі він може гепнутися на підлогу.

Коли жінка взялася його прив’язувати, погляд шалених і розгублених очей прикипів до її обличчя.

— Вантажівка. Я бачив її сьогодні, по обіді. Кидайте мене. Я вас затримую, а плуг наближається.

— Нізащо, — відказала Гарпер, забираючи пасма спітнілого волосся йому з чола. — Я нікуди без тебе не піду. Ти і я, крихітко.

— Ти і я, крихітко, — повторив Джон, і на його обличчі розпливлася щемлива усмішка. — Як тобі таке?

Коли він поринув назад у полохливу дрімоту, вони зібралися разом біля прочинених воріт ангара. Еллі розламала молотком книжковий стелаж, а Нік розклав багаття з поличок та купок льотних інструкцій. Усю цю кучугуру він розпалив одним порухом охопленої вогнем руки. Рене розшукала у шафках кілька пляшок води «Дасаніс» і суху вермішель. Гарпер тримала каструлю над полум’ям, чекаючи, поки закипить вода. Руку вона простягнулася прямісінько у вогонь, і язики полум’я лоскотали їй кісточки пальців. Щойно опановуєш драконячу луску, кухонні рукавички тобі ні до чого.

— Якщо він помре, — промовила Еллі, — то я пас. Наплювати мені на той острів Марти Квінн. Я музику вісімдесятих і не люблю навіть.

Вогнище потріскувало й шипіло.

— Це той момент, коли ти маєш пообіцяти, що він виживе, — додала Еллі.

Хвилин десять Гарпер сиділа мовчки, а тоді лише сказала:

— Паста готова.

24

Наступного дня, ближче до полудня, маленький гурт пілігримів завернув за поворот, поволі збавляючи темп, аж поки виснажені й захекані мандрівники не спинилися.

Першою причиною зупинки став щирий подив від барв. Зліва від дороги розкинувся уже звичний для них краєвид: випалені дерева й довгий схил, всіяний обвугленими патиками й руйновищами. А от справа розкинувся сіро-зелений бір. Гілки ялин вкривав попіл, але самі дерева були здорові й неушкоджені, а попід ними зеленіла рясна й соковита трава. Далі, крізь гілляччя, проглядав проблиск чорної водної гладі.

На зеленому боці дороги стояв білборд. Свого часу на ньому містилася реклама страхування від GEICO[178]. Крихітний гекон на зображенні запевняв, що хвилин п’ятнадцять, а то й менше, заощадять вам бакс чи два. Прямо під цією корисною порадою чорною фарбою з балончика хтось залишив повідомлення:

ВІЛЬНА ЗОНА НОВОГО МЕЙНУ

ІНФІКОВАНІ, БЕРІТЬ РУКАВИЦІ + ПЛАЩ,

ТРИМАЙТЕСЯ ШЛЯХУ, ПРЯМУЙТЕ НА ПІВНІЧ

ДО МАЧІАЗА, ДЕ ОСТРІВ МАРТИ КВІНН.

ІНФІКОВАНІ, ЛИШАЙТЕСЬ У ЖОВТОМУ

ЗАХИСНОМУ ОДЯЗІ ПОВСЯКЧАС!

Поруч з білбордом стояв припаркований старенький пікап. У кузові лежала купа картонних пакетів з-під молока, напханих жовтогарячими господарськими рукавицями. Поряд були навалені гіркою жовтогарячі дощовики. Нік заліз у кузов, підібрав один з дощовиків і розгорнув його, показуючи іншим.

Ззаду на одежині, через