Джо Хілл - Пожежник

У відповідь Гарпер вимучено всміхнулася.

— Часу ще повно.

Вона давно збилася з ліку, та була майже певна, що лишалося менш ніж два тижні.

Рене дістала з потрощеної вантажівки продукти, а Гарпер забрала з дороги «Портативну маму». Доклавши зусиль, вони вибралися насипом назад на шосе I-95. Тільки там Гарпер помітила, що Нік несе пожежну сокиру. Хазяйська дитина.

Там, де дорога не була розбитою, її вкривав попіл. Аж до самого обрію очам відкривалися лише засипані золою пагорби й обвуглені соснові палі.

За кілька годин до присмерку вони дісталися місця, де шосе обвалилося у струмок, який тепер було годі впізнати. Вода була захаращена попелом, перетворившись на сіро-буру багнюку. У ній плавав «мерк’юрі» 79-го року випуску, фарами догори, наче велетенський робот-крокодил, що патрулює токсичну канаву.

Еллі опустила полоз край дороги.

— Я піднімуся за течією, гляну, чи є шлях в обхід.

— Мені не хочеться відпускати тебе саму, — промовила Гарпер. — Ми гадки не маємо, хто там може бути. Еллі, я не можу втратити ще одну людину, яку люблю.

Освідчення Гарпер у любові застало дівчину зненацька. Вона озирнулася до жінки з виразом здивування і втіхи, а ще — збентеження. І через це наче ще більше помолодшала: на вигляд їй стало не сімнадцять, а дванадцять років.

— Я повернуся, — відповіла дівчина. — Обіцяю. Та й до того ж, — вона потягнула пожежну сокиру в Ніка з рук, — моя мама не єдина, хто вміє розмахувати цією штуковиною.

Вона збігла крутим схилом з узбіччя дороги, змахуючи лезом сокири та розчищаючи собі дорогу в заростях трави, що сягала їй аж до плечей.

Еллі повернулася, щойно набігли сутінки, а небеса загусли у млосному жовтуватому відтінку. Коли Гарпер перепитала, чи вдалося їй щось знайти, дівчина лише втомлено похитала головою, не зронивши ні слова.

Вони стали табором на березі річки попід випнутими рештками заваленого мосту. Серед ночі Пожежник почав марити.

— Чим-чиміні, чим-чиміні, чим-чим чиру, водички знади мені, бо геть весь згорю! Чим-чиміні, чим-чиміні, чим-чим чабай! Якщо я палатиму, на лоба насцяй!

— Шшш, — прошипіла до нього Гарпер, тримаючи однією рукою за талію, усім тілом притискаючись, щоб зігріти. День був похмурим і спекотним, та по тому, коли впала темрява, повітря стало таким холодним, що, здавалося, вони ночують на гірському схилі. Обличчя Джона вкривали замерзлі цівки поту, але він усе одно хворобливо хапався за комір, відтягуючи його, неначе смажився під сонцем. — Шшш, спробуй поспати.

Його повіки затремтіли, він спрямував на неї шалений, знавіснілий погляд.

— Джейкоб і досі женеться за нами?

— Ні. З ним покінчено.

— Мені здалося, що я чув його вантажівку. Чув, як він наближається.

— Ні, любий.

Він погладив її руку й полегшено закивав, на якийсь час поринаючи назад у сон.

22

Значну частину наступного ранку вони провели, повертаючись назад, повторюючи пройдений шлях у зворотньому напрямку, аж до путівця, який провів їх повз спустошений вогнем «Піца-Хат». Майже всю дорогу Пожежник спав, а коли все ж таки прокинувся, вигляд мав спантеличений і безтямний.

Спершу Джон був не надто говіркий, і кілька разів навіть доводилося повторювати запитання, щоб він його розчув. Втім, відповіді були щораз чіткішими та яснішими. Так, він не відмовиться від води. Так, нога болить, але все гаразд, він стерпить. У грудях не дуже болить, але відчуття якесь важке, дуже тисне. Кілька разів він просив Еллі послабити ремінь на грудях. Попервах вона відповідала, що жодного ременя на грудях нема, та коли він попросив про це втретє, дівчина відповіла: «Звісно, без проблем». Тоді він подякував їй і змінив платівку.

Лише раз Пожежник зробив дещо справді бентежне. Кількома порухами рук він звернувся до Ніка. Відповідь хлопця було однозначною: він заперечно захитав головою. Тоді Нік поквапився за Гарпер і прилаштувався до неї, уникаючи зорового контакту з Пожежником.

«Що він запитав?» — поцікавилася Гарпер.

«Він майже певен, що вантажівка і досі женеться за нами. Снігоочисник. Я сказав, що вже ні, а він твердить, що чує її. Ще сказав, що коли вона буде зовсім близько, ми мусимо покинути його і тікати».

«Він хворий. Не хвилюйся. У нього все переплуталося в голові».

«Я знаю, — відповів Нік. — Мова жестів дається тобі дедалі краще».

Гарпер хотіла була сказати: «Може, я й сина навчу», — а тоді згадала, що коли все піде за планом, їй узагалі не доведеться знати свого сина. Вона віддасть його комусь здоровому. Гарпер запхнула руки в кишені кофтини й далі йшла мовчки: на якийсь час із неї стало досить балачок.

На обід вони спинились серед невеличкого березового острівця, що розташувався поміж двох смуг заміського шосе. Пагорби обабіч були всіяні почорнілими обвугленими деревами, однак на маленькому острівці у формі краплини лишилася місцина, якої не торкнувся вогонь: зелений, порослий папороттю клаптик прохолоди.

Вони попили води й перекусили сухими кренделиками. В якийсь момент згори посипав м’який сухий град, спадаючи їм на плечі, на дерева довкола, на листя й папороть. Гарпер помітила сонечко, яке скрадалося з тильного боку її долоні, тоде ще одне — на зап’ястку. Вона провела рукою по волоссю, змітаючи півдюжини сонечок на траву.

А здійнявши голову, побачила їх цілі сотні. Комахи копошилися на стовбурах дерев чи розкривали панцирі, пориваючись ковзати на вітерці. Ні: тисячі. Сонечка ширяли в повітрі, за сотні футів над ними, маленьким роїстим штормом сунучи в небі. Рене підвелася. Її руки були всіяні сонечками, немов химерними рукавичками, що сягали жінці аж до ліктів. Вона змітала їх із себе; комахи спадали, барабанячи по листках папороті. Джон лежав, наче закутаний у ковдру з комашні, поки Еллі не змела їх з нього папоротиною.

На ніч вони зосталися в руїнах котеджу, що стояв край дороги. Під натиском вогню західна стіна будинку завалилася, поховавши вітальню та кухню у завалах обвуглених патиків та паленого ґонту. Східне крило якимось дивом уціліло. Побілка на стінах, чорні віконниці, жалюзі — все лишилося в цілості. Подорожні облаштувалися в кімнаті, що колись слугувала гостьовою спальнею, де досі стояло вціліле двоспальне ліжко, навіть охайно застелене. На подушці лежав жмут висохлого, зів’ялого білого калинового цвіту. Попередній гість залишив на стіні повідомлення: «Сімейство Краутерів спинялося тут на шляху до Марти Квінн». Далі йшла дата — ще з минулої осені.

Із настанням сутінків Джон почав неспинно тремтіти і вгамувався тільки тоді, коли Гарпер пригорталася до нього під ковдрою. Він пашів жаром, але зовсім не через луску. Стійкий сухий рум’янець від лихоманки лякав Гарпер. Вона