Томас Манн - Доктор Фаустус

уже зовсім не по-дитячому пояснював ще й помахами рученят, надзвичайно милими й досить виразними, хоч і не завжди виправданими, через що вони швидше затуманювали зміст слів, приглушували його.

Ось побіжний опис Непо Шнайдевайна, Ехо, як відразу ж усі, наслідуючи малого, почали його називати, — якщо тільки безпорадне, приблизне слово здатне відтворити образ хлопця для того, хто його не бачив. Скільки письменників до мене вже нарікали на неспроможність мови досягти видимості образу, вималювати справді ідентичний портрет індивідуума! Слово створене для хвали і уславлення, йому судилося дивуватися, захоплюватись, благословляти й означати явище через почуття, яке те явище викликає, а не заклинати його чи віддавати. І я, мабуть, краще вшаную свого чарівного маленького героя не тим, що пробуватиму намалювати його портрет, а признавшись, що й досі, через сімнадцять років, у мене сльози набігають на очі від згадки про нього, згадки, яка одночасно сповнює моє серце дуже дивною, ясною, не зовсім земною радістю.

Чарівно жестикулюючи, він відповідав срібним голоском на запитання про здоров'я матері, про їзду, про його перебування у великому місті Мюнхені, як уже сказано, з виразним швейцарським акцентом, вживаючи багато діалектизмів: «лепський» замість «гарний», «домівство» замість «дім», «еге» замість «так». Дуже любив він слово «страх», наприклад, казав: «Дорога була страх далека» чи «місто було страх гарне». Багато траплялося в його мові застарілих слів, ось хоча б таке: «Ми їхали від станції на комонях». А коли вже він розповів усе про себе і про дорогу, то заявив:

— Більше я нічого не відаю.

Але, видно, він сказав це тільки для того, щоб закінчити бесіду, бо зразу ж по тому з його медових уст злетіли такі слова:

— Ехо гадає, що не личить далі стояти надворі. Годиться зайти в домівство і привітатися з дядьком.

І він подав ручку сестрі, щоб вона завела його в дім. Але тієї миті Адріан, що якраз устав після відпочинку, сам вийшов надвір, щоб привітати небогу.

— А це, — сказав він, поздоровкавшись з дівчиною і подивувавшись, що вона так схожа на матір, — а це наш новий пожилець?

Він узяв Непомука за руку й швидко заглянув у солодку блакить променистих очей, що усміхалися йому назустріч.

— Так, так, — тільки й мовив він і, спроквола кивнувши головою Розі, знов обернувся до хлопчика.

Усі помітили цей порух, і малий теж помітив, але не задер носа. Навпаки: в його словах, перших словах, з якими він звернувся до Адріана, було відчутне щире намагання делікатно затерти незручність, заспокоїти дядька, напруженість зустрічі обернути в невимушену привітність. Він просто сказав:

— А ви, бачу, раді, що я приїхав.

Усі засміялися, і Адріан також.

— Ну звичайно! — відповів він. — Думаю, що й ти радий познайомитися з усіма нами.

— Дуже приємне знайомство, — дивно по-дорослому відповів хлопчик.

Усі вже знов ладні були засміятися, проте Адріан дав їм знак головою і приклав пальця до губ.

— Не треба сміятися з дитини, бентежити її,— тихо мовив він. — Та й нема чого сміятися, як ви вважаєте матусю Ельзо? — звернувся він до пані Нічичирк.

— Таки зовсім нема чого! — відповіла вона перебільшено твердим голосом і піднесла до очей кінчик фартуха.

— То ходімо до кімнати, — вирішив Адріан і знов узяв Непомука за руку. — Ви ж напевне приготували щось перекусити нашим гостям.

Так воно й було. В залі з Нікою Розу Шнайдевайн пригостили кавою, а малому дали молока з пирогом. Його дядько також сидів біля столу й дивився на хлопчика, що їв дуже гарно й охайно. Адріан про щось розпитував небогу, проте майже не слухав її відповідей, тільки дивився на ельфа, та ще намагався приховати своє хвилювання, щоб не збентежити його. І дарма, бо Ехо, видно, давно вже звик до того, що ним мовчки милуються й не можуть надивитися на нього. Та однаково гріх було б проґавити вдячний погляд промовистих очей малого, коли йому давали ще шматок пирога чи підсовували варення.

Нарешті хлопчик сказав одне слово: «Буде». Це означало, як пояснила сестра, що він наївся і більше в нього не влізе.

— Буде! — сказав він, і коли гостинна матуся Нічичирк спробувала ще щось підкласти йому, з розважною зверхністю додав: — Краще хай Ехо більше не їсть.

Він потер кулачком очі, показуючи цим, що хоче спати. Його поклали в ліжко, і, поки він спав, Адріан розмовляв у своїй робочій кімнаті з Розою. Вона пробула в них усього два дні, обов'язки кликали її до Лангензальци. Прощаючись з сестрою, Непомук трохи поплакав, але потім пообіцяв були «чемним», поки вона приїде по нього. Боже мій, чи хто б дорікнув йому, що він не дотримав свого слова! Чи він взагалі був здатний не дотримати його! Він приніс із собою якесь почуття щастя, сповнив серця постійним веселим, ніжним теплом — не тільки на хуторі, а й у селі, навіть у містечку Вальдсгуті, куди Нічичирки, — і мати, й дочка, — втішаючись захватом, який Ехо у всіх викликав, завжди брали його з собою і де він усюди — в аптекаря, в крамаря, в шевця, — чарівно жестикулюючи, з виразно уповільненою інтонацією проказував віршики про нечупару Паулину, руду, як лисячий хвіст, чи про Йохена, який, нагулявшись, прийшов додому такий брудний, що пані качка і пан качур дивувалися і навіть свинка була вражена. Пфайферінзький священик, перед яким Ехо, склавши руки й тримаючи їх на рівні обличчя, але трохи віддалік, проказав молитву — давню, незвичайну молитву, що починалася словами: «Ніхто ще смерті не минув», так розчулився, що тільки й спромігся вимовити:

— Ох ти ж благословенна дитино Божа!

Потім погладив малого білою попівською рукою і подарував йому барвистий малюнок з Ягнятком Божим.

Учитель також, як він потім сказав, після розмови з Ехо «ніби на світ народився». А на базарі й на вулиці кожне третє допитувалось у «панни Клементини» або в матусі Нічичирк, чи, бува, не з неба їм упала ця дитина. Люди збентежено казали:

— Ти глянь на нього! Глянь! — Або майже так, як священик: — Ох ти, люба дитинко, благословення Боже!

А багатьом жінкам, видно, аж кортіло стати перед Непомуком навколішки.

Коли я наступного разу відвідав Пфайферінг, від хлопцевого приїзду минуло вже два тижні; він за цей час звик там, і його знали всі в околиці. Вперше я побачив хлопця здалеку: Адріан показав мені його з-за рогу дому. Він сидів сам-самісінький на городі, серед грядок полуниць, моркви і буряків, одну ніжку випроставши, а другу зігнувши в коліні, з зачесаним на проділ