Філіп Майєр - Син

тисяча залишилася (стільки людей було колись у селищі, де жив Тошавей)! — уже не стоятиме на заваді в білих, які прагнули загарбати їхні території. Зачувши це, я сказав Мадлен, що повинен якийсь час побути на самоті, відтак, осідлавши коня, помчав до річки Колорадо. Їхав уздовж берега (проти води) увесь день і частину ночі, а оглушливі крики човнярів і фермерів, які скликали до себе свиней, усе не змовкали. Коли ж нарешті стало зовсім тихо, я знайшов зручний виступ на скелі, розпалив там багаття й завив по-вовчому. У відповідь — хоч би лялечка…

Те, що я припустився помилки, стало для мене очевидним. Так, я був не такий дурний, щоб вважати себе спроможним урятувати бодай отой табун індіанських поні, яких перестріляли солдати Реналда Маккензі. Але хто може стверджувати це напевне? Зусилля одного-єдиного воїна іноді призводять до геть неочікуваного завершення битви.

Мабуть, мені треба-таки було повернутися до неменее, коли почалася громадянська війна. Відтоді ж, дідько, уже п’ятнадцять років минуло! А я й не помітив, як вони пролетіли. І що мені, власне, удалося зробити за цей час? Та майже нічого. Я все сидів, витріщаючись зі свого виступу на річку та все інше, і думав. Начебто й дорога мені моя родина, але є на світі дещо таке, чого від людей, навіть найрідніших, не отримаєш.

Мені остогиділо дивитися на вогонь; жбурнувши гілки в річку, я спостерігав, як гаснуть іскри. А тоді помчав додому. Приїхавши вже пізно вночі, уже перед світанком, я подався, заправивши гасову лампу, до свого кабінету.

Там я повиймав із шухляд усі свої бухгалтерські книги й цінні папери: акції компанії «Пасифік Експресс», а також сталеливарного концерну в Піттсбурзі та лісопильного заводу в Бомонті. Подумав про свої гроші, що лежали в банку, а потім про те, як добре зросили дощі всі пасовиська, які я нещодавно взяв в оренду. Трава там росте висока й густа, тож усі мої телята невдовзі перетворяться на здорових, угодованих корів та биків. Сидячи за своїм столом і думаючи про все це, я потроху став почуватися краще.

Розділ 64

Дж. Е. Мак-Каллоу

Їй не залишалося нічого, крім як відпустити Теда. Кров у нього, бачте, заграла на схилку літ: злигався з якоюсь шкільною вчителькою, удвічі молодшою за нього. Джинні нетямилася від люті й одночасно непокоїлася за свого супутника життя — його нова коханка, мабуть, зацікавилася ним лише через гроші. Та він, бачачи її переживання, лише сердився: мовляв, ти ж сто тисяч разів могла зробити так, щоб я не пішов. Насправді ж — не могла. Це просто ніколи не було їй властиве.

Так, вона дійсно почувалася самотньою: навіть протягом останнього часу її коли-не-коли охоплював сильний фізичний потяг до Теда, такий, як десятки років тому, проте загалом її почуття до нього ніяк не можна було назвати серйозними. Може, з нею щось не так? Їй же ніколи не потрібно було постійно відчувати чиюсь любов і турботу. Тому вона й не вимагала багато від інших. Але був тут і зворотний бік медалі: Джинн Енн Мак-Каллоу не мала нічого (чи майже нічого) у своїй душі, щоб віддавати це іншим.

Боятися, що після Теда ніхто вже не цікавитиметься нею як жінкою, було просто безглуздо: вона знала багатьох чоловіків її віку, які б охоче спали з нею. Так, вони могли б мати, та й мали досхочу юних подружок. Утім усе одно Джинні була для них кращою парою, ніж ті дівчата: по-перше, є такі речі, яких молоді жінки, на відміну від неї, ще просто не розуміють, а по-друге, вона відчуває (хоча ніхто з її однолітків не казав про це відверто), що після досягнення певного віку не тільки жінки, а й чоловіки соромляться своєї непривабливості. Цікаво, як це воно — глянути в дзеркало й побачити там себе, сивого діда, з обвислою та зморшкуватою шкірою (а бородавок скільки!), поряд із якоюсь вісімнадцятирічною «міс Досконалість»?

Джинні вагалася, одначе не захотіла нічим поступатися. І тому, просто переступивши через власний біль, пішла далі.

«Таких, як я, ніколи більше не буде, — подумки запевняла себе вона. — Ніколи-ніколи-ніколи…»

Та навіть це було проявом марнославства, бо ж після неї народяться на світ іще мільярди й мільярди людей, із яких хтось та й чинитиме так само, як вона.

У неї з’явився ще один шанс — овдовів Мілтон Брайс, якого вона знала вже чи не півстоліття. Вони цілувалися й розмовляли про життя разом, але на цьому все й скінчилося. Що вдієш: Брайс, як і вона, уже восьмий десяток розміняв — які вже тут пристрасті! Так, він хороша людина, утім, краще вже їй жити самій. Не те щоб вона прагнула відмежуватися від чоловіків (хоча, по правді кажучи, ще не все в цьому житті спробувала) — просто їй згадався полковник Ілай Мак-Каллоу, який міг одружитися вдруге, та не схотів. І це аж ніяк не було безпідставним рішенням.

Можливо, Джинні змінила б свою думку, якби раптом серйозно захворіла… Та ні — навіть у цьому разі їй не захотілося б, щоб її доглядав коханець. Адже навіть після двадцяти років спільного життя з Тедом вона завжди намагалася ходити до вбиральні, чистити зуби й робити інші інтимні процедури тоді, коли його не було поряд. Також їй ніколи не подобалося ходити перед ним оголеною — ні, не через скромність. Просто вона вважала, що навіть від найближчої людини щось та й треба тримати в таємниці, навіть якщо це змушує тебе терпіти деякі незручності.

Вона завжди допускала думку (ні, була впевнена), що Томас помре раніше за неї. Є на світі люди з дивовижною волею до життя, спроможні переповзти на животі безводну пустелю. Але Томас не з таких.

Час потихеньку минав, і все було гаразд. Вона поступово стала думати, що її синові вже нічого не загрожуватиме. Та все-таки це сталося. Томас мав постійного партнера — ні, радше коханця або чоловіка (вони прожили разом понад десять років), — у якого раптом виявили невиліковну хворобу; що це означало для Томаса, їй не треба було пояснювати. Так, Джинні була не першою й не останньою матір’ю, якій довелося пройти крізь це, адже таких історій вона знала багато. Утім у її голові роїлися ще страшніші думки: Томас не просто помре, а помре через неї. Адже саме вона, постійно думаючи про синову смерть, накликала її на нього.

На співмешканця Томаса — його звали Ричард — їй завжди було