Ольга Островська - В твоїх руках не страшно, Ольга Островська

Розділ 93

− З тобою все гаразд, Хефі? – стурбовано цікавлюся я у дівчини, що з відсутнім виглядом йде поруч зі мною, помітивши, як вона вже раз п'ятий за час нашої прогулянки озирнулася на Бранна.

Той слідує за нами, відставши всього на кілька кроків.

− Так, міледі, − зітхає юна компаньйонка. І мені навіть не потрібно бути демоном, щоб відчути у її відповіді брехню. Це мене ще більше непокоїть. 

Вона взагалі сьогодні весь день здавалася чимось засмученою. І надто розсіяною. А коли я вирішила йти гуляти, навіть натякала мені побіжно, що погода псується і прогулянка може бути зіпсована. Погода справді зіпсувалася. Небо затягнулося сизими хмарами, і вночі, мабуть, буде сильна гроза. Так що я її слова прийняла за чисту монету, а зараз починаю думати, що справа тут була не в погоді, а в чомусь іншому.

− Ви посварилися з Бранном? – питаю пошепки, взявши її під руку і нахилившись до вуха незвично блідої та схвильованої дівчини.

Хефі хитає головою, кусає губи. Знову озирається на свого чоловіка і той відповідає їй уважним і якимось надзвичайно похмурим поглядом. І це жартівник Бранн. З ними точно щось не так. Я навіть помічаю, як він усім тілом подається до своєї нареченої, але, стиснувши кулаки й загравши жовнами на бородатих щоках, залишається на місці.

І тільки тепер я звертаю увагу на те, що він і вигляд має якийсь дещо незвичайний… ніби злегка прозорий. Виникає дивне відчуття, що варто тільки кліпнути, і не побачиш більше величезного бороданя, що крокує за нами по викладеній кам'яними плиточками доріжці, серед квітучих запашних троянд. І це цілком можливо. Адже він на це цілком здатний.

Я добре пам'ятаю, що Бранн за бажання вміє так вправно відводити очі, що його ніхто не помічає. Але ж ми його бачимо зараз, хоч він і знаходиться на деякій відстані від нас. Отже… він ховається не від нас із Хефі? А від кого ж тоді? І чи ховається дійсно? Може це я просто надумую собі зайвого, знову піддавшись тривожним побоюванням, які насправді нікуди не ділись?

І ще... чому у мене тепер виникає дивне відчуття, що ми в цій частині саду не одні, що за мною спостерігають безліч очей? Звісно, ​​в саду повно охорони, і я до цього вже звикла. Але зараз все відчувається... інакше.

Тривожно мені.

І дехто, здається, мою тривогу повністю поділяє.

− Що відбувається, Хефі? − запитую я у своєї супутниці вже значно наполегливіше.

– Просто… – вона кидає на мене жалібний погляд. − Просто дещо трапилося. І я… дуже переживаю, що ви будете мною незадоволені. А я… заради вас… але я не хочу, щоб ви мене прогнали потім. Вибачте, міледі.

− За що вибачити? Розкажи мені, Хефі! − вимагаю твердо. − Я не розгніваюсь, якщо ти зараз же мені все розкажеш. Адже ти присягала мені у вірності.

Розумію, що давлю. Але мені треба знати правду. Відчуваю, що щось темне, недобре відбувається, і маю з цим розібратися, зрозуміти в чому річ. 

− До мене вчора ввечері прийшла Оддет, − випалює дівчина пошепки. І злякано притискає руку до губ, тихенько схлипуючи.

− Оддет? − у мене від несподіванки навіть обличчя витягується.

Про Оддет я якось забула навіть. Але ж Торі її не забрала з собою назад в Аделхей.

− Міледі, будь ласка, − благально заглядає в мої очі Хефі. – Я обіцяла нічого не казати вам. Але я не можу вам брехати. Будь ласка, не показуйте зараз, що я вам сказала. Вдайте, що все гаразд. 

Все дивніше й дивніше стає. І тривожніше.

− І що ж хотіла Оддет? − питаю тихіше, виконуючи її прохання. Серце стискається від поганого передчуття.

− Вона купу всього наговорила про те, що я їй дуже багато чим зобов'язана. Що це вона за мене перед принцесою замовила слівце, щоб мене взяли до Раграста. А інакше не було б у мене такої посади й нареченого знатного та гарного.

− Це не так. Принцеса сама вирішила взяти тебе із собою. Без будь-яких підказок. Оддет бреше, − підтискаю я губи. От же неприємна дівка. Вирішила, що коли принцеса поїхала, можна до Хефі на вуха присісти? І чого домагалася цим?

− Я знаю. Але вдала, що вірю їй. Ще Оддет розпитувала мене про вас. І просила, щоб я розповіла, де ви гуляєте вечорами, щоб вона могла наче випадково вам на очі показатися і попроситися до вас у служіння хоча б покоївкою. І я розповіла, вибачте…

Хефі винувато схлипує. А в мене аж горло перехоплює. Тривожно озирнувшись, я розумію, що ми зараз у найвіддаленішій частині саду. Майже біля огорожі, за якою стіною стоїть темний ліс. Біля самої огорожі цей ліс...

– Кому ти обіцяла, що не скажеш мені? − розвертаю до себе Хефі. – Оддет?

− Ні. Його величності, − зізнається тремтливим голосом дівчина, і я на якусь мить відчуваю полегшення. Але тут краєм ока ловлю наприкінці доріжки рух.

Різко розвертаюся...

І в грудях все застигає крижаною брилою, коли бачу, хто виходить з-за густих чагарників. Коли мій погляд зустрічається з шаленими очима мого найжахливішого кошмару.

Танрагос.

– Ну привіт, віроломна моя. Скучила за мною? Ні? Іди сюди, погань паршива! – посміхається тріумфально.

Поруч скрикує злякано Хефі, хапаючись за мій лікоть. Тягне назад. Але я, заскочена зненацька тваринною панікою, застигаю переляканою статуєю, безпорадно дивлячись у ці очі, що палають божевільною одержимістю і жагою моєї смерті. Він вискалюється, як поранена тварина, і з тихим гарчанням робить рішучий крок до мене.

Я маю тікати. Маю боротися. Маю дати відсіч. Але все в мені звично ціпеніє, нагадуючи всі ті жахіття, весь той біль, який я пережила з його волі. 

Але ж то була інша я. Інша. Юна, наївна й слабка. 

Я більше не те безпорадне, безсиле дівча. Я не дозволю йому знову перемогти. 

І страх таки відступає, поступаючись місцю праведному, лютому гніву. Я не дам йому знову мене зламати. 

Кулаки стискаються. 

Та все відбувається так швидко, що я навіть не встигаю нічого зробити.

Перед нами буквально миттєво виростає потужна спина Бранна, закриваючи нас з Хефі від чудовиська і чудовисько від наших поглядів. З обох боків від нас раптово, ніби з повітря, виникають ще кілька охоронців, яких я раніше навіть не помітила.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍