Луцій Анней Сенека - Моральні листи до Луцілія

class="code">/5/ Запитаєш мене, як могла душа аж так збочити, щоб, погидувавши днем, ціле життя перенести на ніч? Усі пороки виступають проти природи, всі вони відхиляються від належного порядку. Бо така вже мета розпусти: втішатись усім протиприродним і не тільки відступати від узвичаєного, а якнайдалі відбігати від нього, а згодом піти всупереч йому. /6/ Хіба тобі не здається, що проти природи живуть ті, хто п’є натще, хто приймає вино в порожні жили, беручись до їжі вже у сп’янінні? Або ті молодики, які, намагаючись стати міцнішими, полюбляють пити мало чи не на самому порозі лазні, серед голого товариства, та що там пити — заливатись вином, аби потім згрібати з себе викликаний не одним кухлем гарячого напою рясний піт, — хіба то не такий самий порок? Бо пити після обіду чи вечері — то, бач, селюцтво; так, мовляв, роблять сільські батьки родин — де вже їм знати, що таке справжня насолода. А чисте вино, повчають вони, втішає лише тоді, коли не змішується з їжею, коли вільно проникає в жили; приємне лише те сп’яніння, що на порожній шлунок. /7/ А хіба не вважаєш, що проти природи живуть ще й ті, хто міняється одягом з жінками? Або ті, хто хотів би, щоб чиясь юність блищала для нього й у невідповідному для неї віці? Що може бути жорстокішим, жалюгіднішим? Ніколи не стати чоловіком, аби лиш якнайдовше подобатись іншим чоловікам!.. А якщо задля тієї наруги когось позбавлено його статі, то чому б не позбавити й віку? /8/ Хіба не проти природи живуть ті, кому серед зими забагається троянд, хто за допомогою підігріву гарячою водою та відповідної зміни тепла домагається, щоб у студінь розцвіла лілея, весняна квітка? А хіба не проти природи живуть ті, хто на височенних вежах розводить сади? У кого на крівлях домів шумлять гаї, пустивши коріння на тій висоті, до якої хтозна чи дотяглися б найстрімкішими вершинами? А чи не проти природи живуть ті, хто підвалини купалень закладає серед моря, вважаючи, що лишень тоді їм буде приємно плавати, коли об стіни гарячої водойми битимуть розбурхані морські хвилі? /9/ Досить їм захотіти того, що суперечить звичному в природі порядку, — і вони взагалі відходять од нього. «Розвидняється надворі: пора спати! Все пішло на спочинок: займімося вправами, рушаймо на прогулянку, снідаймо! Незабаром світатиме: пора прилягти до вечері! Не випадає робити що-небудь так, як роблять усі: ступати протоптаною людом дорогою — це ж і гидко, й принизливо! Що нам до спільного для всіх світла денного? У нас має бути свій, окремий ранок!»

/10/ Такі люди для мене — то немов мерці. Бо хіба далекі від похорону, і то передчасного, ті, що живуть при факелах та воскових свічках? Пам’ятаю, чимало людей, які в один і той же час вели саме такий спосіб життя; серед них — колишній претор Ацилій Бута. Коли він пустив з вітром величезне майно і пожалівся Тиберієві на свою вбогість, той сказав: «Щось дуже пізно ти прокинувся!» /11/ Монтан Юлій, незлий поет, відомий тим, що Тиберій то зігрівав його своєю приязню, то наче холодом обдавав, виголошував перед слухачами свої вірші. В них він з особливою насолодою вплітав слова «схід» і «захід». Коли хтось із присутніх обурився, що той протримав їх своїм читанням цілий день, зарікшись на ті читання більше не приходити, Натта Пінарій[454] мовив: «А мені не трапиться кращої нагоди виявити свою щедрість: слухатиму його від сходу й до заходу!» /12/ І коли Монтан прочитав такі вірші:

Феб уже факел жаркий над землею почав піднімати,

День зарум’янивши; ластівка, пташка сумна, щебетливих

Діток годує своїх: раз у раз до гнізда підлітає

І розділяє, турботлива, дзьобиком живність між ними…

Вар, римський вершник, наближений Марка Вініція[455], охочий до смачних обідів, на які він заробляв своїм гострим язиком, вигукнув: «Бута якраз засинає!» /13/ А потім, коли Монтан прочитав:

Ось пастухи вже й отари свої до кошар позганяли,

Ніч починає окутувать землі, що вже віддалися

Тихому спокою…

той самий Вар стрепенувся: «Що кажеш? Уже ніч? Піду сказати Бутові «добридень»!» Саме про його життя навиворіт міг тоді розказати кожен зустрічний, від малого до старого, хоча, як я вже мовив, охочих отак пожити було на той час доволі.

/14/ А причина того дивацтва — це не те, що в тій порі доби вони знаходять якусь особливу принаду — ні, ті люди просто соромляться звичного способу життя. До того ж світло для нечистого сумління — річ вельми прикра. А ще: хто чогось прагне чи, навпаки, гребує чимсь залежно від того, наскільки ціниться та чи інша річ, то йому, звісно, видається принизливим жити при дармовому — сонячному — світлі. І далі: розкішникам дуже хочеться, аби, поки живуть, тільки й мовилось повсюди, як вони живуть. А не говоритимуть про них, то й весь труд, на їхню думку, нічого не вартий. Отож вони невдоволені собою щоразу, коли якийсь їхній вчинок не дістане належного розголосу. Не бракне-бо таких, що проїдають своє майно, що заводять коханок. От і спробуй вирізнитися серед того товпища! Тут мало розкошувати — треба утнути щось нечуване. У такому заклопотаному місті про звичайну витівку ніхто тобі не заговорить. /15/ Якось я слухав розповідь Педона Альбінована[456] (прекрасний був оповідач!) про Спурія Папінія, що мешкав трохи нижче, у сусідньому будинку, і був теж одним із тих опівнічників. «Чую, — каже, — коло третьої ночі хльоскає батіг… Питаю, що він робить. Відповідають: приймає рахунки. Десь коло шостої ночі — вереск, аж у вухах залящало; питаю, що сталося; відповідають: вправляє голос. А десь о восьмій цікавлюся, що має означати той гуркіт коліс; на прогулянку їде — пояснюють. /16/ Над досвіток — метушня: гукають прислужників, товпляться виночерпії, кухарі. Питаю, що діється. Кажуть, вийшов із лазні й заманулось йому питного меду та вивару з ячмінної каші». — «То що, — здивувався хтось, — обід у нього сягнув за межі дня?» — «Ну, ні! Він жив дуже помірковано, а якщо й витрачав щось, то хіба ночі». А тим, хто все-таки називав його ненажерою і скнарою, Педон відповідав: «Можете його називати ще й пожирачем олії»[457].

/17/ Ти