Луцій Анней Сенека - Моральні листи до Луцілія

/19/ «Але в який спосіб щойно народжена істота може розуміти, що для неї рятівне, а що — смертельне?» — Насамперед постає питання, чи взагалі розуміє, а не в який спосіб розуміє. А що є в тих істот розуміння, бачимо ось із чого: у кожному випадку вони чинять саме так, як чинили б, розуміючи. Чому, скажімо, курка не тікає ні від павича, ані від гусака, а лише від набагато меншого, та й не відомого їй яструба? Чому курчата бояться кота, а собаки не бояться? Зрозуміло, що їм притаманне знання того, що може пошкодити, і те знання — не з досвіду, адже остерігаються й такого, чого ще й не звідували. /20/ А далі, — аби ти не думав, що все тут діється випадково: вони й не бояться, чого не варто їм боятися, й ніколи не забувають про те, що самі мають дбати про себе і бути пильними, — однаково тікають од загибелі. А ще: хоч би як довго вони жили, лякливішими не стають. Отож зрозуміло, що вони прийшли до того не через досвід, а з природної любові до себе та з прагнення зберегти своє життя. Досвід — учитель повільний, а наука його — різноманітна; природа передає знання одразу і всім однакове. /21/ Якщо наполягаєш, я поясню тобі, як усяке створіння намагається розпізнати, що для нього згубне. Воно відчуває себе живим тілом, а отже, — відчуває і те, якої шкоди може зазнати: що його може різати, палити, давити, які тварини готові йому зашкодити; звідси й висновує для себе уявлення про все вороже й небезпечне. Ті дві речі тісно між собою пов’язані: кожна істота пристосовується до того, в який спосіб себе порятувати, і водночас шукає того, що їй помічне, а що шкідливе, — того уникає. Природним є потяг до корисного, природна й відраза до протилежного: що приписує природа, те здійснюється без роздумування, яке б наказувало, що маємо діяти, без жодної поради. /22/ Хіба ти не спостерігав за бджолами — з яким тонким умінням вони будують свої житла, в якій злагоді виконують розподілену між собою працю? Хіба ти не приглядався до павутини — тієї тканки, якої нізащо не повторить ніхто із смертних? Скільки-то праці треба вкласти, щоб одні з тих ниточок прослалися прямо й служили основою, інші — щоб розбігалися промінням по кругу, при осередку густіше, а далі щораз рідше, — аби, наче тенета, вони затримували маленькі створіння, на чию погибель вони простягнуті! /23/ Те мистецтво не здобуте наукою — воно вроджене. Тому-то не буває так, щоб одна тварина була здатнішою до чогось, ніж інша: павутина ж усюди однакова, у воскових чашечках стільника однаковісінькі кути. Що подає нам наука, те і непевне, і нерівне; з рук природи натомість отримуємо все порівну. Вона ж наставляє нас передусім, як опікуватися собою, як поводитись, аби зберегти себе. Ось чому для всіх живих істот і наука, й життя починаються водночас. /24/ Тож не диво, що народжуються вони з тим, без чого родилися б надарма. Перше знаряддя, яке дала їм природа, щоб вони могли тривати на світі, — це пристосування і любов до себе. Вони б не вціліли, коли б того не прагнули. І хоча саме те прагнення не принесло б їм рятунку, але й без нього ніщо інше не врятувало б їх. Не знайдеш, кажу, такого створіння, яке б не дорожило чи навіть легковажило собою. Таж і в безмовної, тупої до всього іншого худоби вистачає кмітливості, коли йдеться про життя. От бачиш, навіть ті створіння, що не приносять іншим жодної користі, для себе таки на все спроможуться.

Бувай здоров!

Лист CXXII

Сенека вітає свого Луцілія!

/1/ От уже й день дещо покоротшав — відступив на крок перед ніччю. І все-таки він залишає доволі простору для тих, хто, так би мовити, встає з ліжка разом із самим днем. А ще прихильніший і щедріший він до тих, хто виглядає його, хто стрічає перший промінь. Ганьба тому, хто вилежується, напівсонний, коли сонце — під полудень, хто щойно з полуднем починає ворушитися; але й та пора для багатьох — переддосвітня. /2/ А ще ж є такі, хто ніч робить днем і пролуплює обтяжені вчорашньою пиятикою очі не раніше, ніж починає входити в свої права ніч. У якому положенні ті, кого природа, як писав Вергілій (та й всі інші такої думки), вмістила під нашими оселями вниз головою, —

А коли подихом коней храпких війне нам зі Сходу,

Там вечорові вогні вже запалює Веспер багряний[453] —

у такому ж самому — й ті, про кого мова, тільки в них перевернута не місцевість, а життя. Отож і в нашому місті не бракне антиподів — людей, які, за словами Марка Катона, «ніколи не бачили ні сходу, ані заходу сонця». /3/ То хіба можеш припустити, що ті, хто не знає, коли жити, знає, як треба жити? А ще й смерті бояться — ті, що живцем у неї занурились! Наче й не люди, а якісь нещасні нічні птахи. Хоч вони й проводять ночі за вином, серед пахощів, хоч урізноманітнюють безпутні години свого неспання незчисленними наїдками й напоями, все ж вони не бенкетують — радше поминають самих себе. Втім, навіть поминки відбуваються не вночі, а за дня.

Хто ж зайнятий ділом, для того, присягаюсь, день аж ніяк не може бути надто довгим. Зробімо ж своє життя тривалішим! Адже діяльність — це і зміст життя, і його обов’язок. Скоротімо ніч і якусь її частку приточімо до дня. /4/ Призначену для учти птицю, аби, нерухома, скоріше тучилася, тримають у темряві. Так само й у тих, хто, занехаявши будь-який рух, воліє досхочу собі полежати, зледачіле тіло наче розбухає: пихаті, вдоволені своїм сутінним дозвіллям нероби запливають осоружним салом. Ось чому гидко й глянути на туші тих, хто прирік себе до існування в темряві. Їхня блідість ще підозріліша, ніж блідість хворих людей: мляві й безвільні, вони вражають своїм безкровним видом; хоч живі, а тіло — як у мертвяка. Але то, я сказав би, ще найменша з їхніх бід. Наскільки густіша темрява в їхній душі! Вона втупилась у себе саму, вона блукає в пітьмі й заздрить незрячим. Бо хіба вічі в нас для темноти?