Томас Манн - Доктор Фаустус

Франкфурта й потім розповіла про нього у Пфайферінзі Адріанові своєю неповторною французько-баварською говіркою. В ті роки він завжди радів, коли до ньoro приїздила ця елегантна простачка: її присутність якось дивно заспокоювала його, давала йому немов почуття безпеки, і справді я бачив, як вони мовчки, ніби сховавшись від усього світу, сиділи рука в руку в кутку абатського покою. Це «рука в руку» було невластиве йому, воно означало якусь зміну в ньому, і я зауважив її зворушено, навіть радісно, хоч і з острахом.

Більше, ніж будь-коли, він любив у той час і товариство Рюдігера Збройносена, схожого на нього очима. Правда, той джентльмен-голодранець, за своєю давньою звичкою, скупо обдаровував собою друзів, та коли вже з'являвся, то ладен був ходити на далекі прогулянки в поле, які Адріан любив, особливо коли не міг працювати, а Рюдігер ще й присмачував їх терпким, химерним гумором. Бідний, як церковна миша, він тоді мав велику мороку зі своїми занехаяними, зіпсованими зубами й говорив тільки про підступність дантистів, що спершу вдавали, ніби лікують його просто як друзі, а тоді раптом виставили нечувані рахунки, про систему сплати боргу частинами, про перерви в лікуванні, після яких він змушений звертатися до нового лікаря, добре знаючи, що ніколи не зможе розрахуватися з ним, і так далі. Нарешті, вимучивши його, вони поставили йому великий міст на ті стирчаки, що лишилися, які скоро почали розхитуватись під його вагою, і виникла страшна небезпека, що вся та штучна споруда завалиться і йому знов доведеться шукати лікарів, влазити в нові невиплаті борги.

— Він… уже… ламається! — моторошним тоном проголошував Збройносен, але нітрохи не ображався, коли Адріан так реготав із його невдач, що в нього аж сльози набігали на очі, навпаки, начебто тільки на це й чекав і сам, як хлопчак, аж корчився зі сміху.

Товариство Збройносена, його похмурий гумор якраз тоді були дуже корисні для пфайферінзького самітника, і я, на жаль, сам не здатний чимось насмішити його, робив усе, що міг, аби спонукати Рюдігера, який здебільшого опирався, частіше відвідувати приятеля. Весь той рік Адріанове життя не було заповнене працею, йому бракувало ідей, дух його перебував у стагнації, і це його дуже мучило, пригнічувало й лякало, як він писав у своїх листах до мене, через це він головним чином і не приїхав до Франкфурта — принаймні так він пояснив мені свою відмову. Мовляв, не випадає носитися з уже зробленим, коли ти не здатен створити нічого кращого. Минуле можна терпіти тільки тоді, як ти піднявся над ним, а не тупо милуєшся ним, усвідомлюючи своє теперішнє безсилля. «Порожнє, майже тупе», — писав він мені до Фрайзінга про своє життя, — «собаче животіння», «бездумне, нестерпне своєю ідилічністю, рослинне нидіння», лаяти яке — єдиний, жалюгідний спосіб урятувати свою честь і яке може довести його до того, що він запрагне нової війни, революції або ще якоїсь зовнішньої колотнечі, аби тільки вона вирвала його з цього отупіння. Про компонування він уже буквально не має ніякого уявлення, геть забув, що це таке, як воно робиться, і цілком певний, що більше ніколи вже не напише жодної ноти. «Хай наді мною зглянеться сатана», «молися за мою бідну душу»— такі звороти раз у раз траплялися в тих листах, дуже зажурювали мене, але, знову ж таки, підіймали мене у власних очах, бо я казав собі, що більше нікому в світі, крім мене, товариша його молодості, він не міг робити таких визнань.

У своїх відповідях я намагався втішити його, посилаючись на те, що людині важко сягнути думкою поза теперішній свій стан, який вона, піддаючись емоціям, навіть усупереч здоровому глуздові схильна вважати за незмінний довіку, нездатна, так би мовити, заглянути за найближчий ріг, — що, може, ще більше властиве для людини у важкому, а не в доброму стані. Його депресію легко пояснити жорстокими розчаруваннями, яких він недавно зазнав. І я був настільки слабкодухий і «поетичний», що порівнював його духовний злам з землею, «яка відпочиває під снігом і в лоні якої далі ворушиться життя, готуючи нові паростки» — як я сам відчував, — малював недозволено ідилічну картину, що не вельми пасувала до крайньої винятковості його буття, до зміни творчого злету на покутній застій, яка його спіткала. До, того ж здоров'я в нього знов погіршилося, що було більше наслідком, аніж причиною занепаду його творчої потуги: через тяжкі напади головного болю він цілими днями мусив сидіти у темряві, цілу зиму 1926 року його мучили шлунковий, бронхіальний і горловий катари, і вже самого цього було досить, щоб перешкодити Адріановій поїздці до Франкфурта — як категорична заборона лікаря переконливо й незаперечно перешкодила іншій його поїздці, з людського погляду необхіднішій.

Річ у тім, що наприкінці року майже одночасно, мало не того самого дня — дивний збіг! — пішли з цього світу, обидва в сімдесят п'ять років, Макс Нічичирк і Йонатан Леверкюн, батько родини й господар того дому в Верхній Баварії, що довгі роки був Адріановим прихистком, і його власний батько на хуторі Бухелі. Материна телеграма, яка повідомляла про мирний скін старого «мудрагеля», застала Адріана біля смертної постелі й іншого аматора люльки, що, хоч розмовляв не тією говіркою, так само любив віддаватися тихим роздумам про таємниці життя, а тягар господарських турбот і обов'язків давно вже передав своєму синові і спадкоємцеві Гереонові, як той перший, мабуть, Георгові. Адріан міг бути певен, що Ельсбет Леверкюн сприйняла ту смерть з таким самим тихим самовладанням, з таким самим усвідомленням неминучості людського кінця, що й матуся Нічичирк. Про поїздку на похорон до Саксонської Тюрінгії з тодішнім станом його здоров'я не могло бути й мови. Та хоч він тієї неділі мав гарячку й почував себе дуже кволим і хоч лікар відраджував йому, він усе-таки пішов на панахиду по своєму господареві до сільської церкви, де зібралися люди з цілої околиці. Я також віддав останню шану небіжчикові, і в мене було таке відчуття, що я одночасно віддаю її і тому другому. До дому Нічичирків ми з Адріаном повернулися пішки, дивно зворушені, власне, зовсім не дивним відкриттям, що хоч старого й не стало, міцний дух його люльки не тільки долинав з відчинених навстіж дверей вітальні, а й, мабуть, просяк собою стіни коридору, бо його й далі було чути в усьому будинку.

— Він довго триматиметься, сказав Адріан. Може, аж доти, доки стоятиме будинок. І в Бухелі так само. Той термін, часом більший, а часом менший, поки