Максим Іванович Кідрук - Твердиня

чув протягом життя і котрим тисячі разів легковажив: не варто братися за те, що не можеш втримати. Не зазіхай на речі, котрі не в змозі захистити, будь то жінка, великий бізнес чи… Твердиня. «Дивно, — думав він, — що розуміння прописних життєвих істин приходить ось так — в «епохальну» мить, коли ти сидиш, підпираючи підгорля дулом «Glock’а», і коли всі без винятку життєві істини безповоротно втрачають сенс”.

Чоловік кволо посміхнувся і напружив палець, готуючись натиснути спусковий гачок, і зненацька почув шум. Лопаті. Турбогвинтовий двигун. Багато турбогвинтових двигунів.

«Перуанські гелікоптери?» — зринув у голові байдужий здогад. Проте звук видавався інакшим, крім того, він надходив із заходу.

Джейсон повернув голову наліво і зразу помітив два ряди сірих точок, розсипаних по бірюзовому небу.

«Що за чорт?» Рука з пістолетом несвідомо опустилася. Вони не можуть летіти з того боку.

Х’юз-Коулман чекав, спостерігаючи за наближенням літальних апаратів. Ось перші з них підібрались зовсім близько і стали сповільнюватись, аж поки не зависли на одному місці. Джейсон ніколи не бачив конвертопланів, але меткий розум миттю розкусив принцип дії загадкових машинерій.

— Мазефакери.

Він стулив брови докупи, водночас і обурюючись, і захоплюючись співвітчизниками. Усвідомлюючи, що морські піхотинці в найближчі дві хвилини висадяться на терасу і візьмуть її під контроль, чоловік різко впер дуло пістолета в м’якоть під щелепою, якраз над кадиком.

У цей час із переднього «V-22» заскрипів гучномовець.

— Говорить майор ВМС США Джеффрі Лонґ! — Рев моторів затушовував голос, але Джейсон усе одно розумів слова. — Сер, прошу вас покласти зброю на землю і підняти руки над головою.

— А якщо я не послухаюся, що ви зробите? — вищирився Джейсон. — Пристрелите мене? — І натиснув на спусковий гачок.

Куля прошила голову наскрізь, пошматувавши мозок. Х’юз-Коулман загинув миттєво, завалившись набік, немов маріонетка, якій підрізали нитки, що ними ляльковод утримував її вертикально.

Джеффрі Лонґ прикусив губу і стиха вилаявся. Хороший початок.

Шеренга перших конвертопланів перелетіла руїни і знизилась над сельвою, обираючи місце для тимчасового табору (хоча, дивлячись на розгромлену терасу, майор Джеффрі Лонґ здогадувався, що необхідність у таборі відпадає). Два «V-22» наблизились до західного краю терасу, готуючись висадити морських піхотинців.

У цей момент в надрах Твердині прогуркотав перший вибух.

Тераса задвигтіла, наче під час землетрусу. Майор скомандував припинити висадку, та було вже пізно. Низка нових вибухів примусила кам’яну громадину вібрувати. Раптово центральна частина провалилась (піраміда схилилась набік, немов покинута дитяча іграшка), випустивши в небо хмару диму, вогню й розпеченого кам’яного пилу. З боків Твердині раз за разом, подібно до сонячних протуберанців, виривались язики розкошланого полум’я. Один із зарядів розірвав на шматки західну частину двох верхніх рівнів. Тераса вибухнула хмарою кам’яних уламків, яка зачепила лівий двигун найближчого конвертоплана.

— Назад! Назад! — кричав майор Лонґ по рації. — Набирайте висоту.

Рій розпеченого каміння шрапнеллю протнув двигун, спинивши його майже миттєво. Правий двигун пошкодженого «V-22» продовжував працювати. Конвертоплан повело вліво, він круто завалився на ліве крило, перекинувся і через секунду шугонув у роззявлену пащу кратера, що утворився на тому місці, де хвилину назад здіймалась велика піраміда.

Цього разу майор не лаявся. Побліднувши, він спостерігав, як двадцять шість чоловік з ввіреного йому загону загинули, розтанувши серед розплавленого каміння. Решта «V-22» поспішливо віддалились на безпечну віддаль. В ефірі запанувала тиша. Двісті спецназівців, прикипівши до ілюмінаторів, похмуро спостерігали, як загадкові руїни, які миттєвість тому велично здіймались на нетрищами, перетворюються на купу почорнілого каміння, схожу на згарище після велетенського багаття…

P. S.

CLXXXI

Після 7 вересня 2012 року Левко нікому не розповідав про Паїтіті. Останнім, що доконало хлопця, стала звістка про зникнення Яна Фідлера. Прилетівши до Києва, українець подзвонив чеху, збираючися розповісти про той кошмар, на який обернулась поїздка. Не додзвонившись на мобільний, він зателефонував на міський номер до будинку Ніколаса Фідлера, від якого довідався, що його небіж зник безвісти 25 серпня (того дня, коли Левко, Семен, Ґрем і Сатомі мали повернутися з подорожі… тобто коли Ян мав дізнатися, що вони не повернулись). Ян Фідлер вийшов із будівлі Департаменту промислової екології за адресою Текнікрінген, 44 о пів на шосту вечора, і більше його ніхто не бачив…

Левко Бартош покинув Швецію, не захищаючи магістерську роботу. Тупо не з’явився на захист.

Професор Рональд Веннерштейн, голова Департаменту, особисто дзвонив українцю, вмовляв передумати, просив приїхати, обіцяючи поставити оцінку формально, без захисту. Коли це не подіяло, Рональд виклав останній козир, повідавши, що не проти взяти Левка в аспірантуру, наразі є кілька грантових місць (PhD-студенти з СНД працюють за двох шведів, при цьому задовольняючись втричі меншими стипендіями).

Лео вислухав професора, подякував і делікатно відмовився. Він не міг залишатись у Стокгольмі жодної секунди.

Після повернення ніхто, навіть батьки Левка, не зрозуміли, що трапилося. Хлопець наглухо замкнувся в собі, ні з ким не спілкувався і майже не виходив з дому. За півроку він так і не знайшов постійної роботи (не дуже й шукав, якщо чесно). Та найголовніше — він вернувся без диплому, і цей ганебний в очах багатьох факт помалу поширився серед родичів і друзів. Не знаючи реальних причин, люди почали плескати язиками. Головних версій було дві. Перша: Левко з кимось побився, в процесі бійки його схопила шведська поліція, після чого хлопця, певна річ, депортували. Друга: Бартош напився і став натхненно ригати під час міжнародної наукової конференції (в найбільш трешових варіаціях — на захисті диплому і акурат на стіл голові Департаменту). Кінцевий результат той самий — депортація.

Одного дня на мобільний подзвонила американка, представившись Мелані Шанклін, і, поки Левко згадував, де чув це ім’я, жінка, схлипуючи, сказала, що шукає сина, якого звуть Ґрем Келлі, і, можливо…

Левко кинув трубку, не дослухавши, наче зі слухавки витикались осині жала.

Про його походеньки в джунглях Мадре-де-Діос мало хто чув, а ті, хто знав, нічого не розпитували. Значно більше родичів і знайомих цікавило незрозуміле рішення звалити зі Швеції без диплому КТН, поставивши жирний хрест на блискучій кар’єрі. Левку доводилося боротись зі своїми демонами наодинці.

На початку 2013-го, через п’ять місяців після повернення з Мадре-де-Діос, страхітливі спогади поблякли. Хлопець потроху віддалявся від чорноти, повертаючись до нормального життя. Він покинув міркувати про Ґрема, перестав у передсвітанкові години бачити мертвого Семена. Аж поки одного дня наприкінці січня…

CLXXXII

24 січня 2013 року, 19:55 (UTC +2) Рівне, Україна

…з привезених