Тетяна Гуркало - Ліїн із роду со-Ялата, Тетяна Гуркало

— А купіть… — затягнув початок пісні про те, як нещасного собаку продавали в якості кота-щуролова.

Пісня була недоречною. Чоловіка хитало. Пес зайшовся гавкотом і заметушився, зупинивши пари, що поспішали до храму.

— А купіть… — знову спробував заспівати мужик.

Пес шарахнувся до пар. Один із чоловіків вилаявся так, що половина дівчат почервоніли. А другий, синьоокий і, мабуть, найхоробріший схопив пса, що гарчав, за шкірку, шпурнув його в мужика і наказав:

— Ходімо!

І що найдивніше, його послухалися. Навіть дівчата, які намагалися не дивитися на п'яницю, що підвивав, намагаючись відчепити собаку від ноги.

І ніхто не здивувався, що всі пари встигли дійти до храму, а потім, досить дружно, без штовханини до нього зайшли.

***

— Ох, — видихнула вразлива Качечка, коли її очі звикли до напівтемряви, що панує в храмі.

Непримітний, невисокий і сірий зовні храм-горб, усередині був чудовий. Низьким він здавався через те, що сходи від порогу вели вниз, на майданчик, який, здавалося, складається із застиглої завдяки магії води. Якщо придивитися, можна було побачити навіть дрібних сріблястих рибок. Світло хаотично розташованих вузьких вікон відбивалося в дзеркалах, явно артефактних, тому що відбите світло спліталося в павутину під стелею, а потім обсипалося вниз сонячними зайчиками. На стінах було щось намальовано світлими лініями, але роздивитися ці малюнки не вдавалося, варто було до них придивитися і вони пропадали у темряві. А в центрі майданчика стояв напівпрозорий камінь-вівтар, у глибині якого можна було побачити силует жінки, що розкинула руки. І якби камінь і силует були трохи більшими, можна було б подумати, що там справді хтось замурований.

— Підійдіть до каменю, покладіть долоні, і перша мати вирішить, чи можете ви стати сім'єю, — прошелестів безстатевий голос.

Качечка вчепилася в руку Каяра. Хтось охнув, та пішли всі.

А Юміл Велівера ще встиг усміхнутися і прошепотіти нареченій на вухо:

— Він просто ступінь спорідненості визначає, чи воно є і чи не надто близькі родичі.

А Ліїн чомусь полегшено видихнула.

Втім, камінь-вівтар нікому не відмовив. І силует жінки після того, як усі прибрали руки, кудись зник. Ліїн підозрювала, що просто тому, що трохи змістилося освітлення, не дарма треба було встигнути дійти, поки сонце не піднялося надто високо. Але думати про це не хотілося. Нехай диво залишається дивом.