Павло Архипович Загребельний - Вигнання з раю

мацнув одною рукою, мацнув другою, і, як казав один наш поет, з переляку в Пшоня «на лобі заіскрилася ропа»: він висів між небом і землею. Точніше кажучи, не висів, а лежав у чомусь круглому, як гніздо (бо й паличками вимощене, ніби в лелек), ноги стирчали вгору з одного боку, голова з другого, а гострий зад провалився в те кляте гніздо і відчував там кожну паличку і кожен сучечок.

Попри свою паскудну природу, Пшонь все ж належав до того людського різновиду, який у науці окреслюється терміном homo sapiens, бо якусь там кебету все ж мав, отож спробував згадати, що і як з ним було, починаючи з учорашнього вечора. Отой шофер, що привіз його колись із свинею до Веселоярська, запросив до чайної на своє весілля. Чом би й не піти, щоб побачити, якого добробуту досягли веселоярівці, а тоді повідомити кому треба, щоб розібралися, звідки це в них усе взялося. Далі Пшонь уже нічого й не пам’ятав, бо допався до дармівщини, наливав і наливав собі сам. І тепер оце гніздо. Що за гніздо? Що за жарти? Хочуть його збити з плигу? Спершу відгризли шмат від його історичного прізвища, тепер цей дикий жарт з гніздом. Може, хтось сподівається, що він, себто Пшонь, завагається, похитнеться і сховається в кущі? Не на того натрапили!

Пшонь, ясна річ, ніколи не читав Гегеля і ні сном ні духом не відав, що «жарт повинен заключати в собі щось таке, що може на мить обдурити; тому, коли ілюзія розчиняється в ніщо, душа знову озирається назад, щоб ще раз випробувати її (ілюзію), таким чином, через швидко змінюване напруження поспішає то туди, то сюди, від чого й відбувається вагання».

Але, дорогі товариші, не треба знати Гегеля, щоб гарячково обмацувати те місце, в якому ти опинився удосвіта над туманом після дармової випивки з малознайомими людьми, перед тим заливши їм за шкуру сала або ж отруйного гадючого жиру. Отож Пшонь «через швидко змінюване напруження», чхаючи, кашляючи, лаючись, гарячково нишпорив руками довкола себе і під собою, поки й переконався, що сидить у тому самому старому колесі від «Бєларусі», що вознесене було веселоярівськими механізаторами на височезному бетонному стовпі біля чайної, а тоді обписане ним же самим, Пшонем, у його черговій анонімці.

Пшонь мав би остовпіти від подиву її обурення, зробивши це відкриття, але як тут остовпієш, коли ти лежиш, задерши ноги, в гнізді з тракторного колеса на висоті метрів у п’ятнадцять над землею?

Тому Пшонь вдався до заняття цілком природного для такого паскудного чоловіка: став лаятися, погрожувати, репетувати.

Саме оця крикнява й зібрала довкола стовпа з гніздом (і з Пшонем у гнізді, нагадаємо) веселоярівців, які попервах тільки слухали, а тоді вже мали змогу й побачити, а згодом і подивуватися отій несамовитості Пшоневій.

Бо й справді: чого б ото галасувати? Ну, поклали тебе в гніздо, ну, поспав і проспався, то й що з того? Лежи собі, як у тещі на пуховиках, і дякуй долі, що над тобою сонце світить, а довкола люди спокійні й доброзичливі. Он грецький схимник Симеон півтори тисячі років тому заліз на стовп в сорок ліктів заввишки і простояв на ньому цілих сорок сім років — і ні з рота духу, ні з губи мови, ніяких скарг, ніяких погроз. Або наш письменник з дванадцятого століття Кирило Туровський добровільно заліз на стовп і просидів там до самої смерті — і теж нічого. Або стовпник Микита Переяславський, якого з стовпа ні зманити, ні стягти не змогли, аж поки в 1186 році вбили, щоб не дратував людей своїм дурним подвижництвом, хіба не може він бути взірцем витривалості й упертого спокою?

Але Пшонь не знав не тільки Гегеля, а й нашої історії. Що йому історія і що він — історії? Єдине, що могло його об’єднувати бодай якоюсь мірою з отими давніми-прадавніми стовпниками, це хіба що слово «стовп», яке по-грецьки читається: «стилітас», дуже нагадуючи звичне нам слово «стиліст». Слово це найчастіше застосовується до письменників, до Пшоневих анонімок навряд чи воно тулиться-тичеться, що ж до його лайок з гнізда, то вони справді могли б увійти до всіх підручників злочинницької стилістики, і тут автор, на жаль, німує, не маючи змоги навести бодай один приклад з Пшоневого злослів’я, пам’ятаючи, що над ним (автором) вивищується ціла купа літературно-критичних скоромників.

Але автор, дбаючи про своїх майбутніх критиків, хоче прийти їм на допомогу коли не в розкритті словесних структур, які випльовував Пшонь, сидячи в гнізді біля веселоярівської чайної, то принаймні в справі скласифікування цього літературного персонажа. До якого різновиду літературних героїв віднести Пшоня? До комічних? Але ще Гегель сказав: «Взагалі неможливо зовні прив’язати насмішку до того, що не має насмішки над самим собою…»

Пшонь не знав ніколи, що таке сміх, зуби він вишкіряв тільки для погрози, як тигр у клітці, коли б йому запропонували не те що затанцювати, а лише подивитися на жартівливий народний танок, він негайно б склепав анонімку про те, що танцюристки непристойно підкидають ноги і рухають стегнами.

Тоді що ж, може, це трагічний герой? Але й для цього Пшонь був істотою занадто незначною. Відомо, що в усіх класичних трагедіях герої насамкінець пронизували себе мечами, шпагами, кинджалами й іншою холодною зброєю. Коли б хтось запропонував Пшоневі зарізатися (зважаючи на його цілковиту непотрібність для життя і для людей), він би негайно настрочив анонімку про те, що цим ножем різали оселедці, які в сільмаг поступають з перебоями. Ну, і так далі…

Тому Пшонь, несвідомо усвідомлюючи, що він не може бути героєм ні трагічним, ні комічним, пробує бути зловісним, не врахувавши тої простої обставини, що український народ упродовж цілих віків розправлявся з усім зловісним з допомогою найвипробуванішої зброї: сміху, реготу, зневаги й забуття.

Пшонь стирчав у гнізді, боявся поворухнутися, гарчав і скреготав:

— Безобразія!

А луна в осінньому тумані над степом і над садками Веселоярська глузливо повторювала: азія… азія… азія…

— Я вам покажу! — скреготав зубами Пшонь.

Кажу-жу-жу! — знущалася з нього луна.

— Ви в мене застрибаєте! — обіцяв він у лютім безсиллі.

Баєте-баєте-баєте! — пересміювалося довкола.

Як бачимо, в автора не вийшло стрункої теорії новітньої міфикології. Від Адама до Пегаса, від поетів до стилістів, змішалося грішне з праведним, переплуталося.

Поняття «рай» тепер не залежить ні від яких вищих сил, і кому жити в тім раю, визначають теж не вищі сили, а ті, хто його збудував.

Гриша Левенець не пішов