Філіп Майєр - Син

class="p1">— А яке майбутнє чекає на мене? Зістарітися й померти тут самій?

Сонце й далі осявало мою дружину. Її лікті лежали на чисто вибіленому столі; м’яке руде волосся чарівною хвилею лягло їй на плечі. Вуста — усе такі ж рум’яні, білі груди під сукнею — досі округлі… Який би чоловік не захотів її?

— Ходімо в ліжко, — запропонував я.

— Гаразд, — утомлено всміхнулася вона.

Після всього я лежав поруч із нею, милуючись її вродливим личком.

— Це було мені дуже-дуже потрібно… — протягла вона, не розплющуючи очей.

— Мені теж.

— Неправда, — похитала вона головою.

Сонце зазирало й до спальні, тож Мадлен стягла із себе покривало й лежала, ніжачись під теплими променями. Я погладив її груди, а тоді стегна.

— Якщо так піде й далі, я знову тебе захочу, — промурмотіла вона.

Я гадав, що бажання зараз накриє й мене… та помилився. І тоді Мадлен вирішила допомогти мені губами. Тож діло швидко задалося… от тільки де і як вона цьому навчилася? Я мало не сказав — коли ми вже закінчували це робити, — що не гніваюся на неї, навіть якщо їй довелося свого часу практикуватися з якимсь «учителем». Одначе вирішив промовчати. Потім я перевернувся на спину, та дружина міцно-міцно обхопила мене обома руками.

— Мине років із десять, і ми житимемо в найбільшому, найкрасивішому будинку в Остіні, — мовив я.

— І ти більше не вештатимешся десь у чорта на болоті?

— Ні, — поцілував я її ніжну шию.

— Мені все-таки здається, що тобі подобається там бути.

— Розумієш, мені подобається жити поряд із людьми, але багатства так не наживеш.

— Сподіваюся, скоро ти роздобудеш достатньо грошей і не цуратимешся більше людей.

— Саме так.

— От і молодець.

Діставшись подвір’я свого будинку на ранчо, я побачив там труп Тодда Майріка. Ебен Гантер — теж убитий — лежав на ґанку. Поглянувши уважніше, я зрозумів, що вони вже кілька днів отак пролежали. Залишки довготелесого Еморі я знайшов на пасовиську.

Із Салліваном, живим, хоч і пораненим, я зустрівся в Брекеттвіллі, де за ним доглядав армійський лікар. Як виявилося, моєму другові прострелили одну легеню. Проте, за словами лікаря, він мав усі шанси на одужання — хоча б тому, що прожив після поранення вже стільки днів. Салліван був високим, міцним чолов’ягою, однак мав на диво тоненький як для такої статури голос (як згодом — і його син).

— Як ти почуваєшся?

Замість відповіді він лише рукою махнув. А тоді мовив:

— Не треба бути великим мудрецем, щоб зрозуміти: вони нас вистежували. Гадали, що здобудуть цілу купу виручених за худобу грошей, — от і напали саме того дня, коли ми з п’ятимісячної подорожі повернулися.

І справді, злодії шукали гроші. Адже в будинку навіть мостини були вирвані, а стінна шафа — на підлозі. Як усе-таки добре, що я весь виторг у банк поклав!

— Якщо подумати, тут точно не обійшлося без вашого сусіда-мексиканця, — аж закашлявся, згадавши про нього, Салліван. — Місцеві білі вже побували в його домі, та від цього — стільки ж користі, скільки від собаки, який ловить власний хвіст.

— Вам удалося бодай когось із них застрелити?

Він тільки втупився поглядом у вікно. Краще б я цього не запитував.

— Найголовніше тепер — щоб ти одужав, — мовив я.

— Еморі — швидкий на руку… був. Устиг двічі вистрелити…

Я простяг йому хусточку. Він міцно стиснув мою руку й іще тривалий час не відпускав її. У мене мов грудочка в горлі застрягла. Згадалися Еморі, Гантер і Майрік… Ми із Салліваном надовго замовкли.

Нарешті він узяв хусточку зі словами:

— Я нікуди не поїду із цього округу, доки не вкладу бодай кількох із цих виродків у яму. Усе думав, доки тут лежав, чи ми з вами досі компаньйони.

Я згаяв увесь день на те, щоб викопати могили для трьох убитих помічників. А вже тоді помчав до Артуро Ґарсія.

Жив цей мексиканець у величезному білому будинку, що дуже нагадував старовинну фортецю. Коли я приїхав, він вийшов на свою довжелезну криту веранду й люб’язненько зі мною привітався. Крізь розчинені двері я встиг краєм ока помітити картини в позолочених рамах і старовинну зброю, а ще — меблі, гідні хіба що королівського палацу.

Як виявилося, на корів і коней Артуро Ґарсія (він усе торочив, що дуже-дуже співчуває моєму нещастю) якимось «дивом» ніхто не зазіхнув. Я подумав, що добре було б об’їхати його пасовиська, щоб пошукати своїх поні. Та одразу ж вирішив, що лише згаяв би час, оскільки їх уже давно перегнали до Мексики.

— Мене ось що збиває з пантелику, — мовив я. — Злодії, щоб дістатися моїх земель, повинні були проїхати близесенько до вашого будинку, інакше б їм довелося робити гак миль у двадцять. А переганяти вкрадених коней їм, знову ж таки, довелося через ваші пасовиська. Я ж не сліпий — умію сліди читати.

— Тут такі простори, Ілаю! Мені дуже шкода.

— Але ж вони навіть знали, якого саме дня ми повернемося!

— Я чудово розумію, що ви нині дуже засмучені через таку втрату, Ілаю. Однак те, що я мексиканець, який живе поблизу кордону, ще не доводить мою причетність до вбивства трьох ваших людей і до крадіжки табуна коней.

— А хіба я таке казав?

Тим часом із будинку вийшов білий молодик у яскраво-жовтих брюках і синій шовковій сорочці. Чоботи — аж блищать чистотою, на поясі — два пістолети. Ну викапаний бандюга з книжечок про ковбоїв!

— Джим Фішер, — відрекомендувався він. — Дуже співчуваю вашому горю, містере Мак-Каллоу.

Із пасовиськ Ґарсія стали повертатися робітники. Я розвернув коня й поїхав геть; наступні кілька ночей провів у густих заростях — на досить великій відстані від свого будинку. Там я спав і обмірковував подальші дії.

Інших сусідів я не мав, і дорога для злодіїв була тільки одна.

Скажу відверто: те, що Ґарсія був мексиканцем, не мало для мене жодного значення. Адже всі без винятку власники великих ранчо, як білі, так і мексиканці, схильні до загарбування сусідського майна. І що більшу територію має землевласник, то жадібнішим стає (міркує він так: чого мій сусід має жерти кусень пирога, який може бути й моїм?). Щоб замилити людям очі, багатій може виділяти гроші на допомогу дітям-сиріткам. Але дітей, які зосталися без батьків із його «ласки» — удесятеро більше.

Так, Артуро Ґарсія справді обікрали білі, відібравши в нього половину майна. Та до чого тут я? Крім того, він не перший, хто зазнав таких втрат. Йому, певно, подумалося, що я буду