Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

Сподіваюся, — відказав Пітер, одразу ж пошкодувавши про це:  не сприймали несерйозності, і через цю двозначну відповідь Номеру Один буде тільки важче усвідомити Пітерове дивовижне зцілення від смертельних ран.

— У

і ін і вважали тебе мертвим, — сказав Номер Один. — Тільки я вважав тебе живим. Тільки я мав віру.

Пітер намагався придумати належну відповідь на це. Ніжні обійми не підходили.

— Дякую тобі, — промовив він.

У дверних отворах будинків за намистиновими завісами помітно було темні постаті.

—

  — почувся голос.

Пітерові вистачило його знань оазянської мови, щоб зрозуміти, що це означає: «Завдання досі спить». Або ж: «Нумо до роботи!»

Номер Один пробудився від заціпеніння й прийняв свою роль офіційного представника. Він обернувся до джипа, збираючись привітати посланця АМІК, закутану в хустку жінку на ім’я Ґрейнджер, що відчувала відразу до нього й до всього його роду.

Із автівки вийшла медсестра Флорес. Коли вона підійшла до оазян, стало видно, що вони не суттєво відрізняються за зростом. Крім того, їхній одяг — медсестринський халат і балахони оазян — був майже однакового кольору.

Така неочікувана подібність очевидно збила Номера Один з пантелику. Він розглядав Флорес на кілька секунд довше, ніж дозволяла ввічливість, але медсестра не відвела погляду.

— Ти і я, — промовив Номер Один. — Ніколи до

і.

Він простягнув руку й легенько торкнувся до зап’ястка медсестри кінчиками своїх пальців у рукавичці.

— Він каже: «Привіт, ми раніше не зустрічалися», — пояснив Пітер.

— Приємно познайомитися, — відповіла Флорес.

Хоча медсестра, може, й перебільшувала, але, на відміну від Ґрейнджер, вона, здається, зовсім не знітилася.

— Ти привезла ліки? — запитав Номер Один.

— Звісно, — відказала Флорес і пішла по них до багажника.

Декілька оазян ризикнули вийти зі своїх сховків, згодом іще кілька. Це було незвично: зі свого досвіду Пітер знав, що раніше більше ніж двоє-троє тубільців не виходили під час обміну.

Флорес повернулася, принісши у своїх жилавих руках коробку з ліками. Коробка здавалася більшою та повнішою, ніж минулого разу, можливо, через те, що Флорес була меншою за Ґрейнджер. Однак тримала її медсестра без надзусиль і зі спокійною впевненістю передала одному з оазян.

— Кому мені пояснювати? — запитала жінка.

— Я розумію біль

е за ін их, — сказав Обожнювач Ісуса Номер Один.

— Отже, тобі, — промовила Флорес дружнім, але діловим тоном.

Коробка, як завжди, була заповнена мішаниною оригінальних і генеричних лікарських препаратів. Флорес діставала кожну пластикову пляшечку, кожен пакетик чи тюбик, підіймала їх, наче молоток на аукціоні, пояснювала їхнє призначення і клала назад на місце.

— Я не фармацевт, — сказала жінка. — Але однаково все написано на етикетках і в інструкціях. Ваше завдання — розповісти нам, які ліки допомагають, а які ні. Вибачте, що кажу це, але між нами досі було забагато таємниць. Нумо позбавлятися їх, спробуймо науковіший підхід. Як гадаєте, вам це до снаги?

Декілька секунд Номер Один мовчав, лише зосереджено розглядаючи особу, що стояла обличчя до обличчя з ним.

— Ми вдя

ні за ліки, — нарешті промовив оазянин.

— Це прекрасно, — рішуче заявила Флорес. — Але послухайте-но: ось пакетик суміцину. Це антибіотик. Він допомагає проти інфекції сечових шляхів або шлунка. Але якщо ви вже раніше вживали багато суміцину, він може не подіяти. Тоді вам краще взяти ось цей антибіотик, амоксицилін. Ось два пакетики. Амоксицилін — це генерик...

— Назва, з якої в

і ін і назви йдуть, — сказав Обожнювач Ісуса Номер Один.

— Правильно. Отож, амоксицилін помічний, якщо ви раніше його не вживали. Утім, якщо ваш організм до нього вже звик, то краще взяти ось цей фіолетовий, ауґментин. Він у своєму складі має додаткові речовини, які допомагають проти такого звикання, — Флорес поклала оґментін назад у коробку й пошкребла ніс мавпячим пальцем. — Слухайте-но, ми можемо так стояти тут цілісінький день, обговорюючи переваги й недоліки кожного-кожнісінького антибіотика, що лежить у цій коробці. Але що нам насправді потрібно, то це зіставити конкретні ліки з конкретними хворобами. Ось, наприклад, ти! Ти хворий?

— Дякувати Богові, ні, — відказав Номер Один.

— Ну, тоді приведіть до мене когось, хто хворий, і ми поговоримо.

Запала мовчанка.

— Ми вдя

ні за ліки, — сказав Номер Один. — Ми маємо їжу для ва . — Тон його був нейтральний, однак у голосі чулася впертість і навіть погроза.

— Чудово, дякую за їжу, ми візьмемося за неї через декілька хвилин, — непоступливо правила своєї Флорес. — Але спершу я хочу поговорити з кимось, хто вважає, що йому потрібні антибіотики. Як я вже сказала, я не фармацевт. І не лікар. Я просто хотіла би трохи краще пізнати вас.

Доки ці двоє стояли на своєму, дедалі більше оазян виходило зі своїх криївок. Пітер усвідомив, що вони були там і раніше, під час попередніх обмінів, але їм бракувало сміливості показатися. Що ж такого було у Флорес? Може, вона пахнула якось особливо? Пітер обернувся до Туски. Той підморгнув.

— Корися могутній Флорес, — сказав він насмішкувато. — А то начувайся.

Коли стало зрозуміло, що обмін затягнеться, Пітер перепросив і вирушив через тундрову місцевість до своєї церкви. Було доволі вітряно, і дишдаша ляскала його по гомілках, але вітерець був корисний тим, що зменшував вологість і створював враження припливу свіжого повітря. Пітерові ноги в сандаліях уже були слизькими від поту. Не зупиняючись, він поглянув на них і пригадав, як одного холодного й вогкого зимового ранку бігав у чоботах на товстій підошві по пухкому снігу в Ричмонд-парку, а батько, який нещодавно розлучився з матір’ю, стояв поруч і курив цигарку. Ледве з’явившись, образ зник.

Простуючи рівниною до храму, який він та його паства звели, Пітер час від часу озирався через плече,