Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн.1

— Пусти мене, Вейде! Пусти і йди сам.

Але це не допомагало, він ще дужче хапався за неї.

Вона вже була посередині сходів, коли весь нижній поверх неначе порвався їй у вічі. Всі такі знайомі й любі з дитинства речі, здавалося, шепотіли до неї: «Прощавай! Прощавай!» Її почали душити сльози. Двері кабінетика, де так любила працювати Еллен, стояли навстіж, і виднів крайчик її старовинного бюрка. В їдальні стільці були порозсовувані в різні боки, на столі в тарілках вистигала недоїдена страва. На підлозі лежали клаптюваті килимки, що їх Еллен сама фарбувала й плела. А на стіні висів давній портрет бабусі Робійяр з глибоким декольте й високою зачіскою; довгастий виріз ніздрів робив її обличчя ніби зневажливо скривленим. Все, з чим вона була знайома з найперших своїх літ, з чим поріднилася душею, промовляло до неї: «Прощавай! Прощавай, Скарлет О’Гаро!»

Янкі спалять це все — все дощенту.

Зараз вона востаннє бачить рідну домівку, бо якщо й судилося їй ще на неї подивитись, то хіба з гущавини лісу чи з болота, і побачити високі комини, оповиті димом, і дах, що осідає під вогнем.

«Я не можу тебе покинути, моя домівка,— подумала вона, хоч зуби її цокотіли від страху.— Я не можу піти звідси. Тато не покинув би тебе. Він сказав їм: паліть її разом зі мною. То нехай тепер вони спалять тебе разом зі мною, бо я теж не можу тебе покинути. Ти — єдине, що в мене ще лишилося».

Наважившись на цей крок, вона відчула, що страх її мало не весь розвіявся, і зостався тільки холодок у грудях, наче там закрижаніли всі надії і всі страхи. Коли вона стояла отак, з під’їзної алеї долинув цокіт багатьох копит, почулося подзенькування упряжі й шабель у піхвах, і чийсь різкий голос, що дав команду: «Зсідай!» Скарлет ураз нахилилася до сина й промовила — наполегливо, але незвично лагідним тоном:

— Пусти мене, Вейде, голубчику! Біжи прожогом сходами на тильний двір і звідти на болото. Там Мамка й тітуся Меллі. Біжи щодуху, дорогенький, і нічого не бійся.

Здивований цією зміною в її голосі, хлопчик підвів на неї погляд, і Скарлет аж злякалася виразу його очей — як у кроленяти, що потрапило в сильце.

«Ой Мати Божа! — ревно заблагала вона.— Не дай тільки, щоб його схопила судома. Ні, ні, тільки не перед янкі. Вони не повинні бачити, що ми боїмося». А що хлоп’я тільки ще дужче вхопилося за її спідницю, вона твердо мовила:

— Наберися мужності, Вейде. Це ж тільки зграя клятих янкі, та й годі!

І рушила сходами вниз їм назустріч.

*

Шерман просувався через Джорджію — від Атланти до моря. За ним курилася в руїнах Атланта, що її, відходячи з міста, піддали вогню сині уніформи. Перед ним лежали триста миль території, якої, власне, нікому було боронити, бо ж малочисельні загони міліції та діди й підлітки з внутрішньої гвардії і не могли чинити серйозного опору.

Це була родюча земля з розлогими плантаціями, на яких схоронилися жінки й діти, старі й негри. Янкі сунули смугою завширшки у вісімдесят миль, грабуючи й палячи все на своєму шляху. Сотні будинків охопило полум’я, у сотнях будинків тупотіли солдатські чоботи. Але Скарлет, дивлячись на зайд у синьому, що з’явилися на порозі Тари, сприймала це не як частку трагедії всього краю. Вона бачила в цьому тільки кривду, заподіяну їй особисто, ворожі дії виключно супроти неї та її близьких.

Вона стояла з немовлям на руках біля підніжжя сходів, Вейд тулився до неї, ховаючи голову у складках її сукні, а янкі тим часом нишпорили по всьому домі — бігли нагору сходами, витягали меблі на ганок перед будинком, багнетами й ножами здирали оббиття, шукаючи захованих коштовностей. А вгорі розпорювали матраци й пуховики, і незабаром у повітрі закружляли пір’їни та пушинки, плавно опускаючись на голову Скарлет. Безсила лють приглушила рештки страху в її серці, коли вона безпорадно дивилася на те, як зайди все плюндрують, трощать і грабують.

Старшим серед янкі був сержант — клишоногий сивуватий чоловічок з плиткою жувального тютюну за щокою. Він перший підійшов до Скарлет, нецеремонно сплюнув на підлогу, попавши й на поділ її сукні, і коротко сказав:

— Дайте-но сюди, що це у вас у руці, пані.

Вона зовсім забула про дрібні оздоби, які досі тримала в руці, збираючись їх сховати, і тепер з глузливим усміхом — як їй здавалося, не менш промовистим, ніж у бабусі Робійяр на портреті,— пошпурила їх на підлогу, не без зловтіхи спостерігши, як солдати один перед одним кинулися хапати ті цяцьки.

— Я ще потурбую вас з приводу оцієї каблучки та сережок.

Скарлет міцніше притисла немовля до себе, аж воно опинилося личком униз, від чого побагровіло й заверещало, і зняла з вух гранатові сережки — Джералдів весільний подарунок Еллен. Потім стягла з пальця обручку з чималим сапфіром — Чарлзів презент їй у день заручин.

— Не кидайте. Дайте-но їх мені,— сказав сержант, простягаючи руку.— Ці пройди вже доста поживилися. А що ви ще маєте? — Він пробіг чіпким поглядом по її корсажу.

На мить у Скарлет завмерло серце: їй уже ввижалося, як чужі руки брутально лізуть до її грудей, розпускають шнурівку.

— Це все. Але у вас, здається, заведено розбирати догола свої жертви?

— Навіщо? Я повірю вам на слово,— добродушно мовив сержант, ще раз сплюнув і відвернувся.

Скарлет зручніше взяла немовля й заходилася його заспокоювати, тримаючи одну руку під тим місцем, де було заховано гаман і дякуючи Богові за те, що Мелані має дитину, а ця дитина завинута в пелюшки.

Згори чулося гупання чобіт, протестуюче рипіння пересовуваних меблів, дзенькіт розбиваних порцеляни та дзеркал, прокльони, коли нічого путнього не знаходилось. З заднього двору донеслися вигуки: «Перекрий їм дорогу! Не випускай їх!» — і розпачливе кудкудакання курей, крякання качок і гелгіт гусей. Скарлет шарпнулася, як від болю, почувши відчайдушне вищання, раптом обірване пістолетним пострілом: ясно, що це застрелено льоху. Клята Пріссі! Сама втекла, а свиню покинула. Та хоч би поросята вціліли! І взагалі, щоб усі добігли до болота. Але ж нічого не знати.

Вона мов укопана стояла в холі, коли повз неї з криком та лайкою сновигали туди-сюди солдати. Вейд невідчіпно тримався за її поділ. Скарлет відчувала, як він, притиснувшись до неї,