Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн.1

тремтить усім тільцем, але не знаходила в собі сили заспокоїти його. Вона не могла й до янкі озватися бодай словом благання, протесту чи гніву. Вона могла тільки дякувати Богові, що в неї не підгинаються коліна і голова не схиляється перед нападниками. Та коли гурт бороданів почав гамірно спускатися вниз, тягнучи хто що запопав і вона побачила в одного з них Чарлзову шаблю, з уст її вихопився крик.

Ця шабля тепер належала Вейдові. Колись вона належала його батькові, і ще раніше — дідові, а ось цього року Скарлет подарувала її на день народження своєму синові. З тієї нагоди вони влаштували невеличку врочистість, і Мелані навіть сплакнула — з гордощів і жалобних згадок,— а потім поцілувала Вейда й сказала, що він повинен вирости мужнім воїном, таким, якими були його батько і його дідусь. Вейд неабияк пишався цим дарунком і часто вилазив на стіл, над яким висіла шабля, щоб погладити її. Скарлет могла мовчки дивитись, як чужі ненависні руки тягнуть з дому речі, що належать їй самій, але не стерпіла, коли вони загребли те, чим пишався її малий синок. Вейд, який, почувши материн крик, визирнув з-за складок сукні, і сам нараз спромігся на голос та відвагу — він схлипнув лунко, показав ручкою на шаблю і закричав:

— Моя!

— Не смійте її брати! — хутко заявила Скарлет, і собі простягаючи руку до шаблі.

— Не сміти? А то б чому? — озвався солдатик, що тримав шаблю, і зухвало вишкірився до Скарлет.— Ще й як посмію! Це заколотницька зброя!

— Неправда. Ця шабля з мексиканської війни. Не смійте її забирати. Вона належить моєму синові. Це шабля його діда. О капітане! — звернулась вона до сержанта.— Будь ласка, накажіть йому, щоб вернув мені шаблю!

Сержант, улещений підвищенням у званні, ступнув наперед.

— Ану-но покажи шаблю, Бабе,— сказав він.

Солдатик неохоче простяг її сержантові, зауваживши:

— Вона з золотим руків’ям.

Сержант крутнув шаблю в руці і, коли сонце зблиснуло на ефесі, прочитав вигравіюваний там напис:

— «Полковникові Вільяму Р. Гамільтону. Від офіцерів полку. На знак відваги. Буена-Віста. 1847-й». Он як, пані,— обернувся він до Скарлет.— Я сам воював під Буена-Вістою.

— Справді? — холодно озвалась вона.

— Атож. Гарячі там були побоїща, мушу вам сказати. У цій війні я не бачив таких, як у тамтій бували. Отже, ця шаблюка дісталась малюкові від діда?

— Так.

— Що ж, хай вона йому й лишається,— вирік сержант, удовольнившись тими коштовностями та дрібничками, які вже встиг загорнути в хустинку.

— Але ж руків’я у неї з щирого золота,— не відступався солдатик.

— Ми залишимо господині цю шаблю на згадку про нас,— осміхнувся сержант.

Скарлет узяла шаблю, навіть не сказавши «Дякую». Чого вона дякуватиме цим злодюгам, коли вони вертають те, що їй і належить? Вона притискала шаблю до грудей, а недоросток-кавалерист і далі змагався й сперечався з сержантом.

— Ну, я ще дамся в пам’ятку цим клятим заколотникам, присяйбі! — вигукнув солдат, коли у сержанта урвався терпець і він наказав підлеглому заткнути пельку й ушитися к бісу. Недоросток подався на дальші пошуки в тильні кімнати, а Скарлет полегшено зітхнула. Про те, щоб спали ти будинок, вони й словам не згадали. І не сказали їй забиратися звідси, поки дім не підпалили. Тож може... може... Солдати почали збиратися в холі — одні верталися з другого поверху, інші з двору.

— Ну що там? поцікавився сержант у цих останніх.

— Одна свиня й кілька курей та качок.

— Трохи кукурудзи, ямсу й бобів. Га скажена дівка на коні, мабуть, таки попередила їх.

— А що в тебе, рядовий Пол Рівер?

— Та майже нічого, серже. Трохи недобірків, та й годі Швидше берімся далі, поки вся околиця не провідала, що ми йдемо.

— А під коптильню заглядали? Звичайно там усе закопують.

— У них нема коптильні.

— А в негритянських хатинах?

— Там сама бавовна. Ми її підпалили.

Скарлет на хвильку пригадалися нескінченні спекотні дні на бавовниковому полі, нестерпний біль у крижах, плечі натерті до саден. І все даремно. Бавовни вже нема.

— Щось у вас не дуже великі статки, пані, га?

— Тут уже бували ваші,— холодно відказала вона.

— А й правда. Ми були в цих краях у вересні,— сказав один солдат, крутячи щось у пальцях.— Я й забув.

Скарлет побачила, що це в нього золотий наперсток Еллен. Як часто поблискував він на пальці матері, коли вона шила! Наперсток оживив у пам’яті Скарлет болісні згадки про тендітні материні руки. А тепер він лежав на брудній зашкарублій долоні чужинця і невдовзі помандрує кудись на північ, де якась північанка хизуватиметься цією здобиччю. Наперсток Еллен!

Скарлет схилила голову, щоб ворогові не було видно її плачу й сліз, які тихенько скапували на тільце немовляти. Крізь поволоку в очах вона бачила, як солдати рушили до дверей, чула, як сержант лунко й хрипко віддавав команду Вони відходили, і Тара вціліла, але Скарлет майже не відчувала від цього радості, пригнічена згадками про Еллен. Не дуже відлягло їй від серця й тоді, коли побрязкування їхніх табель та відгомін кінських копит стали поволі даленіти: раптом знесилена й апатична до всього, вона стояла й тільки дивилась, як вони від’їздили, поживившись грабунком — одежею, ковдрами, картинами, курками й качками, свинею.

Потім у ніздрі їй війнуло димом, і вона обернулась у той бік, хоч відколи спало напруження, до бавовни їй зробилося зовсім байдуже. Крізь відчинені двері їдальні вона побачила, як мляво куриться дим з негритянських хатин. Це йшла з димом бавовна. Йшли з димом гроші, які дали б їм змогу сплатити податки й перебути зимову холоднечу Вона нічим тут не могла зарадити, їй залишалося тільки дивитись. Вона й раніше бачила, як горить бавовна, і знала, що цей вогонь важко загасити, навіть коли є багато людей Ще дякувати Богові, що хатини віддалік від будинку. І що сьогодні нема вітру, щоб занести сюди іскри.

Раптом вона крутнулась убік і завмерла, мов пойнтер, нажаханими очима дивлячись уздовж холу, на критий перехід до кухні. Звідти теж клубочився дим!

Майнувши до кухні, вона десь напівдорозі поклала долі немовля, десь там одірвала від себе Вейдові рученята, підштовхнувши його до стіни. Але коли вбігла в наповнену димом кухню, зразу відсахнулася й розкашлялась, очі від диму зайшли слізьми. За мить, однак, вона