Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн.1

над річкою, дурні! Заженіть свиней на болото. Усі ви. Хутко. Порку, ти й Пріссі залізьте в льох і дістаньте звідти поросят. Ти, Сьюлін, разом з Керрін накладіть повні кошики харчів, скільки подужаєте нести, і тікайте з ними в ліс. А ти, Мамко, спусти назад срібло у криницю. І слухай, Порку! Та не стій таким туманом! Забери з собою тата. Не питай мене, куди. Куди хочеш! Іди з Порком, тат. Молодець татко, слухняний.

Хоч у якому збентеженні вона була, а все ж подумала про те, як вигляд синіх уніформ може подіяти на потьмарений Джералдів розум. На хвильку вона примовкла, безпорадно стиснувши руки, коли це почула розпачливе схлипування малого Вейда, що чіплявся за сукню Мелані, і мало зовсім не стерялася.

— А мені що робити, Скарлет? — серед навколишніх зойків, плачів і шоргання ніг голос Мелані прозвучав на диво спокійно. Тихий цей голос, дарма що сама вона була бліда як стіна й тремтіла усім тілом, протверезив Скарлет, нагадавши, що всі чекають її наказів і покладаються на неї.

— Корова й теля,— швидко сказала вона.— Вони на старому вигоні. Бери коня й зажени їх усіх на болото і...

Ще й не скінчила вона думки, як Мелані відірвала Вейдову руку від своєї спідниці й уже збігла східцями, на ходу підбираючи поділ. Скарлет лише встигла побачити, як вона зблиснула худими литками у маєві спідниць та білизни і вже була в сідлі, а ноги її вільно звисали над стременами. Мелані схопила поводи й вдарила п’ятами коня по боках, але раптом осадила його, і обличчя її скривилося від жаху.

— Моє дитя! — закричала вона.— Ой, моє дитя! Янкі його вб’ють! Принеси його мені!

Рукою вхопившись за луку сідла, вона вже хотіла скочити на землю, коли до неї закричала Скарлет:

— Скачи! Скачи! Зажени корову! Я подбаю про дитину! Скачи, чуєш! Хіба ж я віддам їм до рук сина Ешлі? Скачи!

Меллі розпачливо озирнулася назад, та за мить знов замолотила коня п’ятами і, розприскуючи на всі боки жорству, помчала в напрямку до вигону.

Скарлет подумала мимохіть: «Я й не уявляла, що Меллі Гамільтон може по-чоловічому сидіти в сідлі!» — і відразу ж метнулася в дім. Вейд з плачем кинувся за нею, силкуючись ухопитися за крайчик її сукні. Вибігаючи вгору — по три сходинки одним скоком,— вона побачила, як Сьюлін і Керрін з плетеними кошиками в руках поспішають до комірчини, а Порк без особливої шанобливості тягне за руку Джералда до тильного ганку. Джералд дратливо бурмотів щось і огинався, мов дитина.

З двору почувся гострий голос Мамки:

— Ти, Пріссі! Залізь у льох і подай мені поросят! Я з моїм тулубом туди не протиснуся, ти ж бачиш. Ділсі, ходи-но сюди, накажи цьому ледащу...

«А мені здавалося, це так добре придумано — тримати свиней під будинком, щоб ніхто не вкрав,— промайнуло у Скарлет, коли вона вбігала до своєї кімнати.— І чом я не дотямила поставити для них загороду на болоті?»

Вона шарпнула верхню шухляду комода і там серед білизни знайшла гаман янкі. Поспіхом дістала зі свого швацького кошичка перстень з солітером та діамантові дармовиси і вкинула в той гаман. Але куди його сховати? У матрац? У комин? В криницю? Засунути собі за корсет? Ні, це вже боронь Боже! Гаман випиратиме, янкі помітять і почнуть її обшукувати, роздягнуть догола.

«Я помру, коли таке зі мною зроблять!» — у нестямі подумалось їй.

Знизу доносився метушливий тупіт, чулись плачливі голоси. У цій круговерті Скарлет пошкодувала, що нема Мелані поруч з нею, Меллі з її заспокійливим голосом, Меллі, яка проявила таку мужність, коли вона, Скарлет, застрелила мародера-янкі. Меллі вартніша будь-яких трьох жінок! Меллі... але про що пак вона їй сказала? А так, про дитину!

Притискаючи гаман до грудей, Скарлет пробігла через коридор до кімнати, де у своїй низенькій колисці спав малий Бо. Вона схопила його на руки, і він прокинувся, ворухнув крихітними кулачками і спросоння схлипнув раз-другий.

Долинув голос Сьюлін:

— Ходім, Керрін! Ходім! Уже досить набрали! Швидше, сестро!

На задньому дворі розляглися несамовите кувікання й обурене рохкання; підскочивши до вікна, Скарлет побачила, як Мамка з двома поросятами попід пахви чимдуж чалапає через бавовникове поле. За нею йшов Порк, він теж ніс двох поросят і підштовхував перед себе Джералда, що спотикача сунув через борозни, вимахуючи тростиною.

Вихилившись із вікна, Скарлет гукнула:

— Забери льоху, Ділсі! Нехай Пріссі викурить її звідти! А ти тоді поженеш її через поле.

Ділсі підвела вгору бронзове обличчя, на якому проступала стривоженість. У підібраному за поділ фартусі в неї лежав срібний посуд. Вона кивнула головою в бік льоху:

— Свиня кусонула Пріссі й не випускає відти.

«Так їй і треба»,— подумала Скарлет. Вона метнулася назад до своєї кімнати і квапливо добула зі схованки браслети, брошку, мініатюрний портрет і срібну філіжанку, знайдені у вбитого янкі. Але де все це переховати? Незручно було нести малого Бо на одній руці, а гаман і увесь цей дріб’язок — у другій. Вона поклала немовля на постіль.

Воно зразу розплакалось, і раптом Скарлет сяйнула спасенна думка. Де ж краще переховати, як не у немовлячих пелюшках! Вона хутко перевернула маля на животик, розпеленала й підклала гаман йому під пелюшку. Від такого поводження Бо ще дужче заверещав і задригав ніжками, і вона швиденько запеленала його знову.

«Тепер,— подумала вона, переводячи подих,— тепер на болото!»

Пригорнувши до себе однією рукою розплакану дитину, а другою хапаючи коштовності, Скарлет вибігла в коридор і до сходів. Зненацька вона стримала ходу і вся завмерла зі страху, коліна під нею підігнулися. Яка німотна тиша запала в домі! Як моторошно тут стало! Всі пішли, а її покинули? І ніхто не почекав на неї? Вона не хотіла залишатись тут сама. В такі часи що завгодно може статися з самітною жінкою, коли ось-ось надійдуть янкі...

Почувши нараз якийсь шерех, вона аж підскочила і, круто обернувшись, побачила свого позабутого синка, що з округлими від жаху очима скоцюрбився біля поруччя. Він пробував щось сказати, але не міг видобути голосу.

— Вставай, Вейде Гемптоне,— швидко наказала Скарлет.— Вставай і йди зі мною. Мама зараз не може тебе нести.

Малий припав до неї, мов наполохане звірятко, і, вчепившись за широку спідницю, затопив у ній личко. Вона відчувала, як він крізь складки спідниці силкується ухопитись за її ногу. Скарлет рушила вниз, але