Джонатан Франзен - Свобода

— Так, я бачила її: вона виходила з валізою.

— І не повернеться. Тож чого б то й ні? Вдома більше нікого немає.

І вона сіла. Вона зовсім не була нерішучою людиною, ця Лаліта. Але крісло директора не дуже підходило для того, щоб на ньому сиділи двоє: їй довелося обійняти Волтера за шию, аби втриматися, і навіть тоді крісло небезпечно розгойдувалося.

— Ти цього хотів?

— Узагалі, ні. Не хочу сидіти в цьому офісі.

— Згода.

Йому стільки всього треба було обдумати, що він розумів: коли почне думати просто зараз, то думатиме кілька тижнів поспіль. Єдина можливість не думати — це мчати вперед. Піднявшись до маленької кімнати Лаліти з похилою стелею, де колись мешкала покоївка і куди він жодного разу не заходив з того моменту, як туди вселилася Лаліта, і де підлога являла собою смугу перешкод, що складалася з кучугур чистих речей і купок брудних, Волтер притиснув дівчину до стіни, біля мансардного вікна, і сліпо віддався пристрасті до єдиної людини, якій він був потрібен весь, без застережень. Так почалася ще одна надзвичайна ситуація, не на годину і не на день, ситуація відчаю. Він підняв її на рівень своїх стегон і, спотикаючись, блукав кімнатою, притиснувшись губами до її рота, а потім вони вигиналися під одягом, серед куп іншого одягу, а потім настала перерва, коли на них зійшло розуміння, наскільки універсальними є сходи для сексу; наскільки безособовими чи до-особовими. Він різко відірвався від неї, рвонув до незастеленого одномісного ліжка і зачепився за купку книжок та документів з питань перенаселення.

— Один із нас має о шостій поїхати в аеропорт, зустрічати Едуардо, — зазначив Волтер. — Просто хочу нагадати про це.

— А котра зараз година?

Він повернув її дуже запилений будильник циферблатом до себе.

— Друга сімнадцять. — Найдивніший час, який він бачив за все своє життя.

— Прошу вибачити, що в кімнаті такий безлад, — сказала Лаліта.

— А мені подобається. Ти мені подобаєшся. Їсти хочеш? Я трохи зголоднів.

— Ні, Волтере. Я не голодна. — Вона посміхнулася. — Але можу тобі чогось принести.

— Я тут подумав — може, соєвого молока? Соєвого напою.

— Зараз принесу.

Вона пішла вниз, і було дивно думати про те, що звуки кроків, які він чув, які наближались до кімнати хвилину по тому, належали людині, котра могла зайняти місце Петті в його житті. Вона стала біля нього на коліна і дивилась — пильно, жадібно, — як він п’є соєве молоко. Потім її спритні пальці з блідими нігтями розстебнули йому сорочку. Ну нехай, подумав він. Нехай. Уперед. Але коли він знімав із себе одяг, що залишався, у його уяві почали малюватися сцени невірності дружини — сцени, які вона сама так яскраво описала в рукописі, і разом із ними в ньому раптом виникло слабке, але доволі сильне бажання пробачити їй; і він зрозумів, що має це бажання придушити. Ненависть до дружини й колишнього друга все ще залишалася занадто свіжою і розмитою: вона ще не набула сили, бо жалісний вигляд і плач Петті все ще жили в його пам’яті. На щастя, Лаліта вже роздяглась до білих трусиків у червоний горох. Вона височіла над ним: безтурботна, рада надати йому можливість оглянути її. Тіло її, в своїй юності, було абсурдно-казковим: без жодного недоліку, не підвладне гравітації — на нього було майже боляче дивитися. Так, колись він знав навіть більш юне жіноче тіло, але спогадів про нього не залишилося: він тоді був занадто молодим, щоб помічати молодість Петті. Волтер підвів руку й притиснув зап’ясток до гарячого, прихованого за тканиною пагорба між ногами Лаліти. Вона стиха скрикнула, коліна в неї підігнулись, і вона впала на нього, зануривши його у солодку агонію.

Боротьба зі спогадами почалася вже по-справжньому, зокрема — боротьба за те, щоб звільнити думки від речення Петті: «Нічого поганого там не було». Тепер, озираючись назад, він розумів: прохання до Лаліти не поспішати базувалось на дуже доброму розумінні самого себе. Але тепер, коли він буквально вишпурляв Петті з дому, про «непоспішання» мова йти не могла. Він потребував швидкого досягнення мети лише заради того, щоб не припинити функціонувати, щоб його не знищили ненависть і жаль до себе; і в одному таке досягнення мети було справді дуже й дуже солодким, бо Лаліта насправді божеволіла від нього, майже буквально розливала бажання — принаймні, воно з неї швидко крапало. Вона дивилася йому в очі з любов’ю і радістю, оголошувала прекрасною, ідеальною, чудовою саме ту половину людства, на яку Петті у своєму рукописі звела наклеп і наплювала. Що тут може не подобатися? Він — чоловік у самому розквіті сил, вона — бажана, юна й ненаситна... і саме це насправді і не подобалося. Його емоції не могли тримати жар енергії та нагальності їхнього звірячого потягу, нескінченності їхнього спарювання. Їй потрібно було сідлати його, їй потрібно було відчути на собі вагу його тіла, їй потрібно було закинути ноги йому на плечі, їй потрібно було стати у позу собаки і відчути його ззаду, їй потрібно було звіситись із ліжка, їй потрібно було притиснутися обличчям до стіни, їй потрібно було огорнути його ногами, відкинути голову назад, і щоб її дуже круглі груди літали в усіх напрямках. Усе це, схоже, мало неймовірно велике значення для Лаліти: вона була бездонним колодязем нестерпного галасу, і Волтер її цілком підтримував. Перебуваючи у гарній серцево-судинній формі, у захваті від її екстравагантності, налаштований на одну хвилю з її бажаннями і в цілому захоплений нею. Але все одно особистої близькості не відбувалось, і він ніяк не міг знайти шлях до оргазму. І це являло собою дуже дивну, зовсім не знайому проблему, про наближення якої він навіть не здогадувався, — можливо, причина ховалася у відсутності в нього досвіду з презервативами, чи в надзвичайній, неймовірній вологості певного місця Лаліти. Скільки разів за останні два роки він кінчав від думок про свою помічницю, кожного разу — за лічені хвилини? Разів сто. Тож нинішня проблема полягала лише в психології. Коли вони, нарешті, заспокоїлися, її будильник показував 3:52. До речі, очевидних ознак її оргазму теж не було, а спитати він побоювався. І тут, скориставшись його втомою, в його думки знову втрутився Контраст, що весь час ховався в засідці, бо на Петті,