Джонатан Франзен - Свобода

коли її вдавалося зацікавити процесом, можна було покластися — вона виконувала роботу за них обох, залишаючи обох певного мірою задоволеними, надаючи Волтерові можливість піти попрацювати чи почитати, а їй — робити всілякі маленькі Петтіні речі, які їй так подобалися. Труднощі в спілкуванні викликало тертя, а тертя вело до задоволення...

Лаліта поцілувала його в розпухлі губи.

— Про що ти думаєш?

— Не знаю, — зітхнув Волтер. — Багато про що.

— Ти шкодуєш, що ми це зробили?

— Ні-ні, я дуже щасливий.

— А по тобі й не скажеш.

— Ну, я щойно викинув з дому дружину, і це після двадцяти чотирьох років подружнього життя. І сталося це лише кілька годин тому.

— Мені шкода, Волтере. Ти завжди можеш повернутися до неї. А я можу звільнитися і дати вам і далі жити разом.

— Ні. Я можу пообіцяти тобі лише одне: я ніколи до неї не повернусь.

— Хочеш залишитися зі мною?

— Так. — Він наповнив руки її чорним волоссям, яке пахло шампунем з кокосом, і накрив ним своє обличчя. Він нарешті отримав те, чого бажав, але чомусь відчував певну самотність. Після всього цього палкого бажання, яке, здавалося, тривало вічність, він опинився у ліжку з конкретною, смертною дівчиною: вродливою, розумною, відданою, — але також і неохайною, не схваленою Джесікою й абсолютно не знайомою з каструлями й сковорідками. А ще вона була єдиним бастіоном між ним і міріадом думок, мати які він не хотів. Думки про Петті та його друга на Безіменному озері; розмови між ними — такі дотепні й теплі; доросла взаємність у сексі; взаємна радість з приводу відсутності Волтера. Він розплакався просто у волосся Лаліти, і вона заспокоювала його, витирала йому сльози, і вони знову кохалися — більш втомлено і болісно, аж доки він, нарешті, не кінчив — без жодних фанфар, просто їй у руку.

Потяглися важкі дні. Едуардо Соквела, який прилетів із Колумбії, зустріли в аеропорту і розмістили у «спальні Джоуї». На прес-конференцію завітали дванадцять журналістів; Волтер і Соквел із честю пережили цю подію, а після конференції дали окреме багатослівне інтерв’ю Дену Кейпервілу з газети «Нью-Йорк таймс». Волтер, пропрацювавши у відділах зв’язків із громадськістю все життя, навчився приховувати душевний безлад, говорити по суті й відхиляти спокусливу журналістську наживку. «Заґальноамериканський парк співуна», заявив Волтер, являє собою нову парадигму охорони диких тварин, створену на наукових засадах і фінансовану фізичними особами; беззаперечну потворність добування корисних копалин шляхом зняття верхівок гір більш ніж повністю компенсувала перспектива постійної «зеленої зайнятості» (екотуризм, відновлення лісових масивів, сертифіковане лісівництво) у Західній Вірджинії та Колумбії; Койл Матіс та інші колишні мешканці гірського регіону повністю і відкрито підтримали фонд і скоро отримають робочі місця завдяки дочірній компанії щедрого корпоративного партнера фонду, «Ел-бі-ай». Знаючи те, що розповів йому Джоуї, Волтер докладав неабияких зусиль, щоб не втратити самоконтроль під час вихваляння компанії «Ел-бі-ай». Закінчивши бесіду з Деном Кейпервілом, він разом із Лалітою та Соквелом пішов пообідати і випив під час обіду два кухлі пива, таким чином довівши загальне споживання цього напою за все своє життя до трьох кухлів.

Наступного дня, після того як Соквел поїхав до аеропорту, Лаліта замкнула двері до офісу Волтера й опустилась на коліна в нього між ногами, аби винагородити його за важку працю.

— Ні-ні-ні! — несподівано підвівся він і відкотив крісло убік.

Вона поповзла за ним, не піднімаючись із колін.

— Я просто хочу побачити тебе. Я так скучила за тобою!

— Лаліто, не треба. — З вулиці до нього долітали голоси: це їхні співробітники обговорювали справи на ґанку.

— Лише на секундочку, — наполягала вона, розстібаючи йому ширіньку. — Будь ласка, Волтере.

Він пригадав Клінтона та Левінські, а потім, побачивши, що рот асистентки вже наповнився його плоттю, а її очі дивляться на нього і посміхаються, пригадав ще і пророцтво свого запеклого друга. Схоже, це їй дуже подобалося, але втім...

— Ні, вибач, — рішуче заявив Волтер і якомога обережніше відштовхнув від себе Лаліту.

Вона насупила брови. Образилась.

— Ти маєш мені дозволити, — зазначила вона, — коли справді кохаєш.

— Я тебе справді кохаю, але зараз не слушний час.

— Я хочу, аби ти мені дозволив. Я хочу зробити все саме зараз.

— Мені шкода, але ні.

Він підвівся з крісла і застебнув ширіньку. Лаліта ще хвилину стояла навколішках, опустивши голову. Потім і вона встала, обтрусила спідницю і з нещасним виглядом відвернулась.

— Спочатку ми маємо обговорити одну проблему, — повідомив їй Волтер.

— Гаразд. Поговорімо про твою проблему.

— Проблема полягає в тому, що ми повинні звільнити Річарда.

Ім’я, яке він до цього часу відмовлявся промовляти, повисло в повітрі.

— Але чому ми повинні так вчинити? — здивувалася дівчина.

— Тому, що я ненавиджу його, тому, що в нього була інтрижка з моєю дружиною, і я ніколи більше не хочу чути його ім’я, і в усьому світі немає причин, які б змусили мене знову з ним працювати.

Почувши це, Лаліта ніби зменшилась у розмірах. Вона похнюпила голову, опустила плечі і перетворилась на маленьку сумну дівчинку.

— Це тому у неділю твоя дружина поїхала?

— Так.

— Ти ж досі закоханий у неї, так?

— Ні!

— Так, так. Саме тому ти не хочеш, аби я зараз була поряд.

— Ні, це неправда. Це повна нісенітниця.

— Ну, як би там не було, — заявила вона й різко розправила плечі, — звільнити Річарда ми не можемо. Це мій проект, і він мені потрібний. Я вже розповіла про нього інтернам, і він мені конче потрібний для того, аби заманити до нас таланти на серпень. Тож ти можеш ненавидіти його скільки хочеш і скільки хочеш засмучуватися через дружину, але я його не звільню, і крапка.

— Люба, — почав підлещуватися Волтер. — Лаліто! Я дуже тебе кохаю. Все у нас буде гаразд. Але спробуй подивитися на ситуацію з моєї точки зору.

— Ні! — вигукнула вона, різко обернувшись до нього з рішучим виразом обличчя. — Мені байдуже до твоєї точки зору! Мій обов’язок — працювати з населенням, і я працюватиму. Коли ти справді не байдужий до нашої роботи і до мене також, ти дозволиш мені робити все по-своєму.

— Я не байдужий. Зовсім не байдужий! Але ж...

— Тоді жодних «але». Я більше не вимовлятиму