Джонатан Франзен - Свобода

ти — найпрекрасніша людина, яку я коли-небудь зустрічала. Що ти, і Джоуї, і Джесі — це все моє життя. Що то була лише одна незначна частинка мене, яка колись подивилась убік, ненадовго, у дуже поганий момент мого життя.

— Ти маєш рацію, — каркнув Волтер. — Якось я все це не помітив.

— Воно там є, Волтере! Може, коли ти подумаєш про це пізніше, то пригадаєш, що все бачив.

— Я не маю наміру багато про це думати.

— Не зараз, пізніше. Навіть коли ти все ще не матимеш бажання говорити зі мною, — може, ти простиш мене, принаймні трошки.

Світло у вікнах раптом затьмарилося: повз них пропливла весняна хмаринка.

— Ти зробила мені найгірше зло, яке взагалі могла зробити, — зітхнув він. — Найгірше, і ти дуже добре розуміла, що воно таки найгірше, але все одно зробила. І яка частина цього зла пізніше викличе в мене бажання ще раз про нього пригадати?

— Мені так шкода, — зізналась Петті й знову заплакала. — Мені так шкода, що ти не можеш подивитися на ситуацію з моєї точки зору. Мені так шкода, що все так трапилось.

— Нічого не «траплялося». Ти це зробила. Ти трахнулася з повним лайном, яке, врешті-решт, вирішило залишити ось це в мене на столі, аби я все прочитав.

— Заради Бога, Волтере, то був тільки секс!

— Ти дозволила йому читати про мене такі речі, які не збиралася дати почитати мені самому!

— Звичайний дурний секс чотири роки тому. Що це в порівнянні з усім нашим життям разом?

— Слухай, — сказав Волтер, підводячись із підлоги. — Я не хочу кричати на тебе. Не тоді, коли в нас гостює Джесіка. Але ти маєш допомогти мені і припинити бути такою нещирою стосовно власних вчинків, інакше я так кричатиму, що в тебе голова лусне!

— Я зовсім не нещира.

— Я не жартую. Я не кричатиму на тебе. Я вийду з твоєї кімнати і після цього не бажаю тебе більше бачити. І ще: у нас тут невеличка проблема, бо я, взагалі, не тільки мешкаю в цьому домі, але й працюю, тож виселятися для мене не дуже зручно.

— Я знаю, знаю, — закивала Петті. — Я розумію, що маю піти. Я почекаю, поки Джесі поїде, а потім зникну з твоїх очей. Я повністю розумію твої почуття. Але маю тобі ще дещо сказати, перш ніж піти — просто, щоб ти знав. Я хочу упевнитися в тому, що ти знаєш: для мене піти звідси означає отримати удар просто в серце, бо я залишаю тебе разом із твоєю помічницею. У мене наче шкіру здирають з грудей. Я не можу терпіти це, Волтере. — Вона благально подивилась на нього. — Мені так боляче, я так ревную — я не знаю, що мені робити.

— Якось переживеш.

— Мабуть. Через кілька років. Трохи. Але чи ти розумієш, що воно означає — те, що я відчуваю зараз? Розумієш, що воно означає — кого я кохаю? Розумієш, що насправді відбувається?

Тієї миті вигляд її шалених, благаючих очей став для нього неймовірно болючим і відразливим — викликав такий пароксизм сукупного відвертання від болю, якого вони завдали одне одному в шлюбі, — що, незважаючи на обіцянку, Волтер закричав:

— А хто примусив мене? Для кого я завжди був недостатньо гарним? Хто постійно потребував часу, аби все обдумати? Невже ти гадаєш, що двадцяти шести років недостатньо, аби все обдумати? Скільки ще часу, чорт забирай, тобі потрібно? Гадаєш, у твоїй писанині є щось таке, що мене здивувало? Гадаєш, я не знав про кожну бісову деталь кожної бісової миті? Але все одно кохав тебе, бо просто не міг інакше? І занапастив усе своє життя!

— Так не чесно, чорт, так не чесно!

— До біса чесність! І тебе теж — до біса!

Він ударив ногою по рукопису, так що той перетворився на несподіваний снігопад, але йому вистачило витримки, аби не грюкнути дверима в себе за спиною. Внизу, в кухні, Джесіка підсмажувала собі бейґл[167], а поряд зі столом стояла її валіза.

— Куди всі сьогодні поділися?

— Ми з мамою трохи посварилися.

— Та я чула, — відповіла Джесіка, іронічно вирячивши очі, як вона зазвичай робила, аби визнати, що належить до родини, звиклої до великої хитавиці. — Але зараз усе гаразд?

— Подивимось, подивимось.

— Я сподівалася встигнути на потяг опівдні, але можу поїхати пізніше, коли хочеш.

Оскільки вони з Джесікою завжди були близькі і Волтер знав, що може розраховувати на її підтримку, йому навіть на думку не спало, що він робить тактичну помилку, відсилаючи її геть, іти власним шляхом. Він не розумів, наскільки важливо розповісти їй новини першим і в такому вигляді, який потрібен йому; навіть не уявляв, наскільки швидко Петті, керована інстинктом переможця, почне діяти, аби сколотити союз із їхньою дочкою і навісити їй на вуха власний варіант історії («тато виганяє маму під безпідставним приводом і крутить роман із молодою асистенткою»). Він не думав ні про що, окрім теперішнього моменту, і в нього голова йшла обертом через саме ті відчуття, які не мають жодного відношення до батьківства. Він обійняв Джесіку, довго дякував їй за те, що приїхала і допомогла запустити проект, а потім пішов до офісу, де сидів і дивився у вікно. Надзвичайність ситуації вже достатньо послабла, щоб він пригадав, скільки всього йому треба зробити, але недостатньо для того, щоб реально почати працювати. Він дивився, як дрізд стрибає серед стеблин азалії, яка вже готувалася розцвісти; він заздрив пташці, яка не знала нічого з того, що було відомо йому; запропонуй це йому хтось — він би, не роздумуючи, обмінявся з дроздом душами. А потім — стати на крило, пізнати, хоч на годину, підйомну силу вітру — для цього розум не потрібен, а дрізд, жвавий, байдужий до його, Волтера, проблем, упевнений у перевазі суто фізичного способу життя, ніби чудово розумів, наскільки краще бути птахом.

Невідомо, скільки часу минуло з того моменту, як Волтер увійшов до офісу, з того, як він почув звук коліс великої валізи по кахлю і грюкіт вхідних дверей, у двері офісу постукала, а потім і просунула голову Лаліта.

— Все гаразд?

— Так. Іди сюди, сядь до мене на коліна.

Вона здивовано підняла брови;

— Зараз?

—