Джонатан Франзен - Свобода

вийти з неї, і сісти їй на груди, і сунути свій ерегований член, у два рази більший ніж зазвичай, просто їй під носа. Продемонструвати, хто тут головний. Вони обоє посміхалися, наче божевільні. А потім він знову увійшов у неї, і замість звичайних стриманих зітхань як заохочення з її рота вилітали голосні крики, і це завело його ще більше; а наступного ранку, коли він спустився в офіс, по холодному мовчанню Лаліти він зрозумів, що ті крики наповнили весь великий будинок. У четвер увечері щось почалося, хоча він і не знав напевно, що саме. Але тепер її рукопис показав йому, що саме. Кінець. Вона ніколи не кохала його по-справжньому. Вона хотіла отримати те, що їй міг дати лише його найкращий ворог. Уся ця ситуація наповнювала його радістю від того, що він не порушив обіцянки, яку він дав Джоуї в Александра наступного вечора: обіцянки нікому не розповідати, але перш за все не розповідати Петті, про те, що Джоуї одружився із Конні Монаген. Ця таємниця, а разом із нею ще кілька, більш тривожних, розкриттям яких його удостоїв син, важким тягарем висіли на Волтері всі вихідні, все довжелезне обговорення і концерт напередодні. Він переймався через те, що тримає Петті в необізнаності стосовно шлюбу, відчував, що зраджує її. Але тепер, стосовно зрад, він розумів, що його зрада була просто сміховинно маленькою. Риданнявинно маленькою.

— Річард усе ще тут? — нарешті, спитала вона, витираючи обличчя простирадлом.

— Ні. Я чув, як він поїхав, ще до того, як я встав. Не думаю, що він повернеться.

— Що ж, дякую Богові за його маленькі милості.

Як він любив її голос! Але тепер його звук просто вбивав його.

— Ви вдвох трахалися вчора вночі? — спитав Волтер. — Я чув голоси на кухні.

Його власний голос звучав, наче вороняче каркання, і Петті набрала в легені побільше повітря, наче готуючись до тривалої лайки.

— Ні, — коротко відповіла вона. — Ми поговорили, а потім я пішла спати. Я ж сказала тобі: все скінчено. Була маленька проблема, багато років тому, але все позаду.

— Помилки, які ти зробила.

— Ти маєш вірити мені, Волтере. Все справді, справді скінчено.

— От тільки фізично я не викликаю в тебе того, що викликає мій кращий друг. Вочевидь, ніколи не викликав. І не викликатиму.

— Оххх, — зітхнула вона, молитовно заплющуючи очі, — прошу, не цитуй мене. Назви мене шльондрою, назви кошмаром твого життя, але прошу, не треба цитувати мене. Подаруй мені цю маленьку милість, якщо можеш.

— Може, він повний нуль у грі в шахи, але безперечний переможець в інших іграх.

— Гаразд, — сказала вона, ще міцніше заплющуючи очі. — Ти і далі цитуватимеш мене. Гаразд. Цитуй. Давай. Роби те, що маєш. Я знаю, що не заслуговую на милість. Просто, прошу тебе, знай: це найгірше з того, що ти можеш зробити.

— Вибач. Я думав, тобі подобається розмовляти про нього. Взагалі, я думав, що ти зі мною розмовляла в основному для того, щоб поговорити про нього.

— Ти правий. Так і було. Не стану тобі брехати. Так і було, місяців зо три. Але це трапилось двадцять п’ять років тому, ще до того, як я закохалася в тебе і в нас почалося спільне життя.

— І яким гарним було те життя! «Нічого такого поганого в ньому немає» — здається, ти саме так відзивалася про наше життя. Хоча реальні факти нібито свідчили про зовсім інше.

Вона скривилася, все ще не відкриваючи очей.

— Може, ти краще прочитаєш увесь рукопис іще раз і повисмикуєш звідти найжахливіші фрази? Може, так і зробимо, і забудемо, нарешті?

— Чесно кажучи, все, чого мені хочеться, це запхати рукопис тобі в горлянку. Хочу подавитися, як він затикає тобі пельку.

— Гаразд. Зроби це. Тоді я відчую щось на зразок полегшення від того, що відчуваю зараз.

Весь цей час він так сильно стискав рукопис, що руку звело судомою. Він розслабив пальці і стиснув руку між ногами.

— Насправді, мені нічого більше тобі казати, — зізнався він. — Гадаю, ми повністю обговорили головні моменти.

Вона кивнула:

— Добре.

— Окрім одного: я більше не хочу тебе бачити. Більше не хочу знаходитися в одній кімнаті з тобою. Більше не хочу знову чути ім’я того чоловіка. Більше не хочу мати з вами обома жодних справ. Ніколи. Я просто хочу бути сам, хочу подумати про те, як я просрав усе своє життя, кохаючи тебе.

Вона знову кивнула.

— Так, гаразд. Але — ні. Ні, я на таке не згодна.

— А мені байдуже, згодна ти чи ні.

— Знаю. Але послухай. — Петті голосно засопіла, опановуючи себе, і поставила чашку з кавою на підлогу. Сльози пом’якшили вираз її очей, надали червоного кольору губам, і вона стала дуже гарненькою, коли це має значення, — але для Волтера жодного значення її врода вже не мала. — Я ніколи не хотіла, щоб ти читав це.

— Тоді якого біса рукопис робить у моєму домі, коли ти цього не хотіла?

— Можеш мені не вірити, але я не брешу. Я просто мала записати все — для себе, щоб мати стимул стати кращою. Я написала все заради психотерапії, Волтере. Вчора ввечері я віддала рукопис Річарду, аби пояснити, чому хотіла залишитись із тобою. Завжди залишалась із тобою. І досі хочу залишатись із тобою. Я знаю, там є деякі моменти, від яких у тебе волосся ставало дибки, коли ти читав їх, — мені важко навіть уявити, наскільки важко тобі було, але це далеко не все, що є в тому рукописі. Я написала його, коли переживала депресію, і він сповнений всіх поганих думок того часу. Але я, нарешті, почала почуватися краще. Особливо після того, що відбулося позавчора ввечері, — мені і справді стало значно краще! Наче ми, нарешті, зробили певний прорив у відносинах! Чи ти сприймав усе інакше?

— Я не знаю, що відчував тієї миті.

— І я писала про тебе гарні речі також, чи не так? Набагато, набагато більше гарних речей, ніж поганих, вірно? Коли подивитися об’єктивно? Я знаю, ти зараз на це не здатний, але все одно будь-хто, окрім тебе, побачив би ці гарні речі. Що ти був до мене набагато добріший, ніж я, на мою власну думку, заслуговувала. Що