Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

Примусово було доставлено і допитано численних свідків. Виявилося, що Дмитра оточує загальна доброзичливість, і ним навіть захоплюються, що всі його мають за цісарського побратима. Ніхто нічого не хотів проти нього свідчити, крім одного Квятковського. Мабуть, шкодував мінер Брнек, що в Кутах така невелика нова катівня, що він не має у розпорядженні цілої мережі катівень у горах. Що за убога пацифікація?! Окрім старшини колишніх опришків, після пам’ятної облави у кутських підземеллях сиділо трохи більше, ніж сто ґаздів – відомих, як найбільш незалежні чи такі, що колись ходили на опришківські толоки й виступали за свободу, чи навіть затримані випадково. І важливо було те, що не схопили нікого з ватаги Томанюків, яких ніби шукали. Коли не вдалося організувати все так, щоби мучити все гірське населення, мандатор постановив принаймні цих затриманих повчити за всіх. Костеві не треба було багато говорити.

Спочатку посіпаки урочисто взялися за Дмитра. До малої катівні увійшли сам мандатор, головний жандарм Кость і старий, засушений правник із цілим почетом стражників. Дмитро сидів на вузенькій лавці, прикутий за одну ногу ланцюгом до стіни. Не встав, коли вони зайшли. Мандатор, ховаючи лице за паперами, промовив:

– Дмитре Понеполєку, званий Василюковим, вульґо князю, лаборіозе цісарських володінь! Давні провини простив тобі патент маєстату, тепер звинувачуєшся наново: у нападі на караван із харчами в час голоду! Це одна шибениця. Крім того, ти винен в образі маєстату, бо видаєш себе за цісарського побратима, гірськогокнязя, приймаєш присяги, що належать Маєстатові, податки, данини забираєш – Його власність. Це друга шибениця. А ще, —перегорнувши листки, мандатор зиркнув на Дмитра, – ти винен у тому, що збираєш рої, старе розбійницьке товариство, проголошуєш вісті про свободу, про вільні загадки, відмінні від наших цісарських. Загадками бунтуєш народ, перевертаєш світ. Це третя шибениця. Через мене – цісарського представника – дарує тобі Найясніший Пан життя, яке відтепер проведеш у в’язниці. Дарує, якщо заперечиш ці брехні та плітки. Оце є грамота, яку маєш засвідчити під присягою: я, Дмитро Понеполєк, лаборіозус Маєтностей цісарських, присягаю, що ніколи не був у цісаря, побратимства з Маєстатом не мав наміру заводити. Зрікаюся узурпації, загадок і свободи.

Подав папір Дмитрові, Дмитро переглянув грамоту, після чого впустив її на землю. Довго мовчав. Підняв голову, встав, засміявся, ударив ясним поглядом посіпак. Вони напружено чекали. Говорив так голосно, що було чути на цілу катівню і аж на подвір’ї:

– Мандаторе не з ласки цісарської, хіба з ласки таких самих, як ти, посіпак! Ти винен, ти топчеш цісарське слово, як сміття. Користаєшся хворобою пана цісаря. Замість розбійників та розбишак хапаєш цісарських друзів, підступно напавши. Приховуєш накази та цісарські знаки. Що ви зробили з загадками? Що з чужоземним графом? – кричав Дмитро.

Щойно мандатор почув про загадки і про графа, замахав руками, затупотів ногами, почервонів, витріщив очі, аж на лоба йому вилізли. І так крутився, ніби хтось його повісив на гострий гак угорським способом – пробивши через тулуб. Розпачливо заверещав:

– Мовчати!

Далі Дмитро говорив спокійно:

– Скільки шибениць тобі бачиться, то не моя справа, а катів. Не буду в них хліба забирати. Це тобі скажу, і ви всі слухайте. Задираєшся зі мною, мольфаром? Хочеш сварки? Завтрашній день тебе дістане.

Відвернувся до стіни, щось шепотів, дивлячись угору.

Мандатор подав знак, стражники зачинили двері і ще сильніше скрутили в’язня. Ніхто його, однак, не штурхав, ніхто не смів його штовхнути.

Наступним був пан Осьвєнцімський. Жандарм Брнатцік запитував досить ґречно, бо знали, що він шляхтич:

– Гер поляк! Чи то і ти, ваше панство, належиш до розбійницької банди Василюка?

Пан Осьвєнцімський ще більше скривив лице у зневажливій посмішці:

– Брешеш, псяча хамська підлизо, – вицідив і крикнув жандармові. – Брешеш, не належу, лиш честь маю належати до прекрасного рицарства, до товариства і братства юнацького пана Дмитра, гірського князя.

Після цього і пана Осьвєнцімського закрили в маленькому тісному підвалі, але до підлоги не прив’язували.

Решту в’язнів намагалися змусити зізнатися, що Дмитро наказав напасти на волохів і що весь час блюзнить цісаря.

Коли спробували допитувати Куділя, той узагалі не вставав, не озивався, навіть не повернув голови. Його прикували до підлоги.

Мартищука мучили найдовше, бо він був наймолодший. Гадали, що принаймні від нього витягнуть, що їм було потрібно. Мартищук кричав тільки одне:

– Убийте мене швидше, бо я вас потім повбиваю!

В інших камерах в’язням також лили гарячу смолу на живіт і на стопи. Так мучили і Чупрея. Сам мандатор запитав його, чи не має чогось сказати, бо потім пошкодує. Чупрей відповідав начебто вельми охоче і весело:

– Маю сказати важливу річ! Аби ви нас усі по черзі цілували в задницю. І втіштесь: якщо Довбуш, коли його варили в розсолі, пригравав панкам на флоярі, то і ми можемо помучитися. І як тобі почнемо пригравати…

Туго, дуже тугенько зв’язали ватажка Чупрея за такі веселощі та прикували до підлоги. Клим не знав жартів, кинувся з кайданами на мандатора. Його покалічили, коли позбавили можливості рухатися, і згорнули в яблучко. Прийшли ще раз до камери Дмитра з мотузками, ланцюгами і скалушами, ніби погрожуючи, що прикують і його до підлоги. Коли Дмитро побачив мандатора, почав голосно сміятися.

– Чому смієшся? – запитав Брнек.

– Скажу тобі, якщо питаєш, – відповів Дмитро. – Подумав я собі, мандаторе, як ти будеш виглядати з животом, згорнутим у яблучко. Страх твій також варто побачити, – довго і пронизливо дивився на мандатора.

Кость грюкнув гарапником, але не торкнувся в’язня. Мандатор затремтів, казав гайдукам покинути камеру і сам вийшов. Коли Брнек вийшов із камери, Дмитро, прикутий за одну руку і за одну ногу, зайнявся дивною справою. Позгрібав з підлоги грязюку, яку залишили чоботи мандатора. Назбирав так величеньку грудку, плюнув на неї і почав її місити в руках.

А коли посіпаки пішли геть, уся катівня загриміла танечною піснею. У кайданах співали вояки, сини Верховини.

Гой, гуки ми, гуки!

Кроком – рисі скоком!

Розвалимо, розтрощимо

Льоди, скелі, гаті,

Гой! Валом-перегоном.

* * *

Того пам’ятного вечора згорнули у клубок п’ятдесят шість людей. Окрім Дмитра і пана Осьвєнцімського, майже всіх прикували до підлоги. Мандатор стежив за цим особисто, Брнатцікові від збудження засяяв на лиці якийсь дивний блиск. Щоб збадьоритися, мандатор постійно бігав до свого помешкання, щоб ковтнути собі горілки, яку вже в ті часи відбирали у контрабандистів.

Для ув’язнених – кілька днів тому ще вільних і гордих головців – почалася нова доля, неначе