Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

представником виконавчої влади губернії та розпорядником катівні був новий мандатор, якого ми вже згадували – Брнек. Пісня говорить про нього недоброзичливо: «Брнек, чех німецький, та й лядської віри».

Брнек був колись майором у мінерів та саперів. Потрапив у немилість, і за це його перемістили в дикі простори новоокупованої Червоної Русі, відтепер названої Галичиною, або Ґаліцією. Спочатку Брнек був комісаром протихолерної комісії. У той час будував – чи не перші у наших містечках – вбиральні. Пізніше служив у крайсамтах, вибирав рекрутів, придушуючи вигадані та справжні бунти. Призначений гірським мандатором після періоду свободи, невідомо, чи старанністю намагався здобути прихильність високої влади, чи просто зненавидів цей проклятий край, що був для нього місцем заслання. Як мандатор відразу здобув криваву славу. Хотів упокорити гірську анархію та свободу, а прославився як переслідувач не так бунтівників, як радше людей невинних, схоплених і ув’язнених випадково. Все, мабуть, для того, щоб навчити цей дитинний і свавільний народ, що таке державність і держава. Був першим у низці строгих учителів. І ще одне слово дізналися тоді цілі гори (навіть діти у колисках), слово, що досі наповнює їх жахом: заспокоєння, або пацифікація. Помічником і виконавцем наказів Брнека був заслужений жандарм, знаний у ті часи Брнатцік, якого називали Костем, чорний, сухий, похмурий, втілення жорстокого послуху. Роками його використовували як наставника у катівнях. Казали, що він зробився таким затятим і тупим, що вже нічого іншого не зміг би робити, лиш мучити і катувати людей. Брнек і Брнатцік! Це були два факели, які в радісному поході вели сильну окупаційну владу в окуповані краї. Привели її і на Верховину. Як сонце і місяць, як руків’я та вістря, як древко і прапор – як шибениця і зашморг – марширували разом ці прапороносці сильної й освіченої державної влади, Брнек і Брнатцік.

Згідно з так званою «Чорною книгою» за давніх польських часів у міщанському суді у Станіславові, в так званому «секвестрі», перший допит опришків був добровільним, і тільки другий опирався на тортури. Підтверджено, що навіть ті опришки, яким добровільний допит після того, як їх випускали з темниці, розв’язував язики, на тортурах затято мовчали. Однак ці тортури у секвестрі, ці «конфесатикорпоральні» були легальними, ледь не бюрократичними. Майстер із катування, немолодий, флегматичний урядовець, який окрім цього – як розповідали – займався городництвом, мав точні вказівки та приписи: скільки разів має розтягати кості, скільки разів припікати боки. І це все. Поза тим узагалі не мав високого уявлення про свою місію, ані не переймався державними справами. Його єдиною турботою мало бути те – як випливає з актів, – що його дружина «не уникала потаємних конференцій» із солдатами. У секвестрі нікому не спадало на думку бити або зневажати опришків. Також бюрократичними і незграбними є обґрунтування вироків, винесених секвестром, іноді вони самі виправдовуються, докладно пояснюючи необхідність строгого покарання.

Зовсім інакше було тоді в Кутах, де піонер нової держави, маючи таку потужну підтримку, якою був для нього Кость, відразу замість застарілих, бюрократичних тортур запровадив ще в ті далекі часи вільну ініціативу, почуття місії, старанність та особистузапеклість при застосуванні тортур. А може, він був ентузіастом тортур? Може, вірив, що так утвердить на диких і розбійницьких окупованих землях нову державність і навіть цивілізацію або бажання працювати?

Майже всіх відразу приковували до підлоги так, що їм доводилося лежати. Це була основна позиція. Варто пам’ятати, що найжорстокіше катували не опришків чи колишніх опришків, а невинних людей, яких схопили випадково, або таких, від яких хотіли дізнатися всю правду про опришків. Головний майстер катівні мав власне розуміння, добре знав, що опришки нічого не викажуть. Знав, що катувати їх не надто безпечно для самих катів, і тому вони робили це неохоче. Знав, кого бити можна, а тому треба. Щодня сам Кость бив дротяним гарапником, від якого відразу тріскала шкіра, щодня дубасили палицями, а непокірним іноді давали додаткові уроки обухом сокири. Але найвигадливішою тортурою, яка на довгі роки увійшла до інвентаря пацифікаційної влади, було так зване яблучко, пізніше назване – як переказує Андрійко – ще й останньою ланкою. Спочатку показував сам Кость, який знайшов тямущих і ретельних помічників. У Кутах здавна було (може, це пов’язано з торгівлею шкірами) багато шкуродерів, а також гицелів, які білували псів, так звані «облупикотюги». Людину зв’язували у клубок так, що вона ставала кругла, як яблучко. Руки зв’язували спереду, а потім лікті стягували мотузкою ззаду, поки вони не зімкнуться. Отак зв’язували лікті, а ноги закладали через плечі на шию і також прив’язували. Таку людину, скручену «в яблучко», приковували до підлоги. Часом ще й надягали сердак вузьким рукавом на голову, так що людина ледве могла дихати.

І далі – тримаймося того, що оповідав Андрійко.

Спочатку кутські посіпаки спробували запровадити для нових в’язнів військові екзекуції. Оголосили, що будуть давати команди свистками, а на ці знаки в’язні повинні лягати і вставати. Але гов, гов! Це не катівні наших часів, де по казематах нажаханих людей учать і виховують свистками, як псів. Хто має біль за ніщо, а биття не боїться, ще, може, і його бояться, таким не будуть командувати посіпаки та кутські гицелі, хай і державні. Мусили відразу починати з міцнішого вина, відразу вдатися до жорстокіших мук.

Перед катуванням і після катування в’язнів вели до протоколу, або правник сам приходив до камери. Свідків з усіх сіл безперервно вели до протоколу, й відразу по найдальших закутках між вільним людом розійшлися вісті про нову катівню, про право шибениці.

Багато було гидотних посіпак, на згадку про яких пізніше плювалися і хрестилися гірські люди. Але найсмішнішим був, мабуть, старий правник, відомий усім із протоколу. Біля лівої руки він мав гору паперу, аж страх брав, а справа – кілька аркушів. Днями й ночами він гострив гусячі пера, пера завжди скрипіли, він усе шкрябав і шкрябав, а та гора паперу зліва не зменшувалася. Наче якась пекельна кара. Не переписати йому, нещасному, цілої купи того паперу до кінця життя, ані на тому світі.

Мандатор, особа військова, намірився відразу вирвати бунтові яйця, вирвати з корінням, назавжди. Тому взявся до Дмитра. Той головський князь, що вихваляється побратимством із цісарем (мандаторові волосся ставало диба), той чарівник, від якого йдуть невловимі загрози, – це звичайний розбійник, який нападає на каравани, що везуть зерно під час голоду! Таким було премудре мандаторське звинувачення. Він сподівався мати свідківна все. Так його запевняв Квятковський, а від Квятковського він