Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

– Гей-га! Дай же, святий, ясний і всезнаючий, хоч десять разів бути молодцем. І нехай мене весь час вішають, як тільки можуть.

Так і той Пилипко. Кажу вам: інший чоловік до шлюбу йде, а йому трохи тоскно чи ніяково. Бо то – якби на ціле життя. А Пилипко коло шибениці розмовляє собі, усміхається, жартує з катом і курить люльку. Бо так між собою домовилися всім своїм товариством – кого мають першим повісити, той викурить люльку і подасть іншому.

Стоїть так Пилипко гарно вбраний, пишний, такий сяючий, що сам пан кат із задоволенням на нього дивиться і якось йому трохи лестить. Розглядає Пилипко людей навколо. А тут кожен нажаханий, блідий. Видно, думає Пилипко: бідний народ. І далі випускає дим із файки. Але не поспішає. І пан кат якось не спішить, бо бачить, що цей не боїться. Люди клацають зубами. Жовніри дивляться один на одного, карабіни їм важчають. Пріють, якісь скривлені, ніби їх усіх живіт болить. Один лиш молоденький рожевощокий жовнірик випростаний стоїть, як смерека, і гостро дивиться. Видно, що юнак, як наші юнаки. А тоді якийсь там із тих череватих панів, той, що тримає в руках великий смердючий папір, дає знак. Хоче щось казати, але кашляє, ковтає слова і давиться словом. Щохвилини витирає піт.

– Щезни, бідо калюхата! Чого трясешся!? Тебе не повісять. Медаль свою дістанеш.

Пан станіславівський кат, загалом ґречний чоловічок, але що вже? Бачить, що той гладун так вимахує папером. Уже й сам починає запрошувати Пилипка. А коло ката стоїть двоє таких-от гицелів, що мають йому допомагати. Могутні хлопаки, але скоріше якісь вепри, ніж люди. Морди тупі, невиразні, беззубі.

– Ну, Пилипку! Прошу, пане-ватажку, докінчуйте люльку. До роботи, пани підганяють…

Пан кат, маленький, старий, поморщений, із довгим носом, мружить очі, як кіт, фартух має червоний, потертий. А Пилипко величезний, височенний. І молодий, молодесенький! Пояс на ньому блискучий, набитий цвяхами. Дивиться зверху на ката. Стрясається від сміху, густий дим пускає, заспокоює його:

– Нічо, нічо, пане кате, шибеничка терпляча, не втече. І на панів почекає. Стара вона бабуня, а нас усіх переживе. Врешті заглядає Пилипко повільно до файки. Кличе товариша Мішка:

– Гай, побратиме! Бідаки часу не мають, треба докінчити файку.

Проводжає тоді Мішко неквапом Пилипка аж до шибениці, а коли стає Пилипко на драбинку, подає файку Мішкові. Ще раз відкидає Пилипко з лиця ясне волосся, дивиться прямо на людей сміливими сірими очима. Ще раз задивився Пилипко кудись далеко, дуже далеко. Усміхнувся до чогось. Уже коло нього майструє кат із хитрим лицем, як догідливий голяр. І вже випалена та люлька, нема Пилипка. Хтось там охнув у тій шерензі. Якась молода жінка крикнула:

– Не дай, Господи!

І тепер далі курить люльку Мішко. Ноги широко розставив, груди має, як сам Головач. Волосся ясне аж біле, а дим пускає, як із комина. Ось уже і Мішко заспокоївся. І, хоч не було другого такого гарного, як Пилипко, кожен із них курив ту люльку з честю, спокійно віддавав наступному. З катом кожен із них розмовляв ввічливо, без злості, як сам ватажко. А коли останній з цього товариства викурив люльку, кинув її у натовп, крикнув:

– Ану, християни, підпаліть нею тих череванів!

Кажуть, що на згадку про Пилипка і ту файку люди там на підгір’ї зав’язують сорочки червоною стрічкою. Один дивиться на іншого, бачить: є червона стрічка. Нічого не кажуть, розуміються.

Дехто тоді дивувався, що там Пилипко так далеко бачив і до чого посміхався. А я – скажу вам – знав. То було восени. Часом так пізньою осінню припорошиться Чорногора снігом, у долинах тепло й сухо, а, коли зайде сонце, виходить місяць і піднімаються хмари, здалека видно засніжені скелі, берди і хмари. Ніби марева, війська велетів у латах. Отаке видіння мав Пилипко. Йому й посміхався щасливо…

Це означає, що наш юнацький, молодецький рід, із крові велетів, буде рости. І що там одна шибениця…

Бачиш, Дмитрику, навіть і той Пилипко, хоч нікого не щадив, хоч убити йому було так, як сплюнути, добре це знав. Був дитям свободи.

Але я уже в тій фурдизі вивчуся на повістуна, а ти нам нічого не скажеш, Дмитрику?

Усі чекали. Дмитрик довго мовчав. Зважував щось у думках. Нарешті вимовив:

– Вдала твоя повість, Климку. На Писаному камені її б викарбувати, – і додав: Не тривожтесь Якщо живий цісар, патент уже в дорозі, в дорозі поміч. А якщо ні, то навіть якби мені довелося найсильніших і найстрашніших мольфарських способів ужити – таких, від яких тріскають голови, а самому мольфарові сохне язик, сохнуть легені, наче від мадриґани, – візьму на себе це все, а вас визволю. І коли – дай, Боже – вийдемо звідси здорові, розповім вам і про наш рід.

* * *

На третій ранок сторожа витягала в’язнів по одному з підвалу. Однак не відвели їх відразу до катівні. Мандатор влаштував цілу виставу, щоб Кути бачили бунтівників та розбійників у кайданах. Невеликими групками їх проводили через ціле місто на показ, як казали люди. Мандатор стояв далеко, милувався. Так сказав Брнатціку:

– Маємо тут лісовий звіринець, файний! Не гірший, ніж сам найясніший цісар має у Відні. По ярмарках варто б це показувати. Можна й за гроші, – переможно реготав мандатор.

Кутські посіпаки, скільки їх там було, а було їх, як хвої та листя, дивувалися по черзі Дмитром, Куділем і паном Осьвєнцімським. На таку оказію збіглися і кутяни, всі пороззявляли роти, коли побачили у білий день славного Чупрея. Дзвенячи кайданами, наче шпорами і ретизами, велетень ступав так, що, здавалося, дрижала земля. Мимовільно той чи інший кутський чоловік вигукував: «Де ж тебе виростили, леґіню велетенський, чим же тебе вигодували!». Грізно подзвонюючи кайданами, заспівав їм Чупрей таку пісню:

Чорногора не хліб родить, не яру пшеницю,

Викохує леґіників сиром і жетницев.

Хоч він і в кайданах ішов, хоч був оточений вартою, нагнав усім страху, коли почули дику пісню.

Врешті завели їх до нової катівні. Катівня була дерев’яна, стіни між кімнатами й камерами були не дуже щільними. Вгорі були довгі й вузькі заґратовані вікна без шиб. Ув’язнених відразу розмістили у великому підвалі, прикувавши чи до стін, чи до підлоги. Тільки Дмитра, Чупрея та Клима кинули до окремих камер.

Виставляючи носа поза тісний, відрізаний від світу гірський закуток, мусимо додати до оповідання Андрійка свої три копійки, видобуті з різних капшуків.

У Кутах