Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

оточувати вороги, намагаючись відтиснути до прірви. Лизун завзято оборонявся, стріляв і рубав на всі боки. Його звалив якийсь постріл ззаду. Злетів мертвий з коня. Перегородив дорогу своїм товаришам, і так зупинився розгін їхньої атаки.

Натовп жовнірів, пушкарів та ровтарів згустився і скупчився навколо Чупрея і Куділя. Вони вже не могли ні стріляти, ні махати бардками. Ровтари били палицями коней, жандарми й стрільці накинули юнакам зашморги на шиї. Постягали їх із коней, Куділя здолали відразу, а Чупрей ще кидався, бився, копався і товк супротивників кулаками. За це його немилосердно лупили палицями. Просто вкрили його киями. Здолала їх усіх купа і тіснота плаю. Невдовзі вони шкодували, що віддалися під бабське командування, а не оточили валку десь на долині, не напали збоку, з лісу.

Коли їх усіх вже пов’язали, уся чорна маса обернулася до Оленки. Оленка рухалася вперед понад самою прірвою. Зліва тримала порожнього коня. Він брикався і кусався на всі боки, не давав до неї приступити. Але вцілили в неї з пістолетів. По скронях текла кров, уся сорочка була червона. Майже непритомніючи, вона стріляла з пістолетів, метала барди. Потім ровтарі розповідали, що деякі хрестилися, глянувши на неї. Не знали, чи мають її жаліти, чи поставити закляття від відьми. Коли підстрілили її порожнього коня, коли її оточили, як незліченні сироїди, коли вже мали її схопити, вона з останніх сил підігнала коня. Скочила вниз, у хащі прірви. Ніхто її вже ніколи не побачив, ні живої, ні мертвої.

Зійшло сонечко, піднялося вогняним возом. Побачило розгромлені Голови. Побачило, що за ніч наробили діти темряви. Прикрилося хмарами.

Похід тихо й похмуро рухався вперед. Тиша охопила Голови.

Знизу, з Красноїллі, тривожно дзвонило Гірське диво. Далеко линули тихі й сумні звуки. Пропадали у далині. Немов пташки небесні, розліталися пущами, ховаючись від нападу страшного чорного птаха, немов кликали на допомогу і квилили звідти зі сховку. Отримавши наказ, жовніри кинулися до дзвіниці, щоб упіймати дзвонаря. Не застали вже нікого. І власне ці лютеранські жовніри розбили прикладами Гірське диво. Так без спротиву віддали світ Архиюді. Самі дзвонили собі ложками. Що їм до того, що без дзвонів множаться чортячі слуги…

Так закінчилася оборона Голів. Так оповідав Андрійко.

Гайдуки

Коли Чупрея, Куділята старих Шкіндів привели до Кут, стало зрозуміло, що звідси вже не вирвуться. Навколо на царинках таборувало військо, самі угорські й німецькі жовніри, з якими не можна було порозумітися. Всюди по горах сиділи при ватрах ґазди, яких зігнали з сіл, щоб переслідувати опришків та охороняти плаї під проводом стрільців і жандармів. Дорогу патрулювали стрільці на конях та білі драгуни. Куділя і Чупрея привели пізно вночі, і вони якраз бачили всі ці приготування, а тепер розповідали товаришам.

Знайдеться, мабуть, десь такий чоловік, що має багато друзів серед людей статечних, та коли прийшло перше легеньке випробування, надія вилупилася зі шкаралупи несвідомості лише для того, щоб відразу задихнутися й остудитися крижаним холодом малодушності. Такі, слухаючи ці оповіді, можуть знайти втіху хоча б у тому, що серед лісових людей, яких називають розбійниками, немає нерішучих і двозначних, що серед них так мало зрадників, так багато вірних. Втіху, що є ще люди з кращої глини, ніж статечні.

Спочатку в’язні два дні були всі разом, в одному просторому, але майже цілком темному підвалі, зв’язані й закуті у кайдани, але не прикуті до стіни чи до підлоги. Добре було хоча б те, що через віконце, розміщене не надто високо, надходило свіже холодне повітря з саду. Проте вони не знали, чи будуть їх завтра судити й вішати, а чи спочатку мучити і тримати в катівні. Право шибениці! Жваво і гамірно зробилося в підвалі. Як гаснуче полум’я ще один раз яскраво спалахує, так їхні голови і серця ще раз закипіли й забурлили. Все товариство галасувало, постійно тривожачи цим сторожу та жовнірів. Наговорилися тієї ночі, як перед кінцем світу. Але про Оленку ніхто не згадував. Оберігали свого ватажка. Навіщо було ятрити його рани.

– Ого, – сміявся й жартував Чупрей, хоч був такий покалічений і побитий після недавнього поєдинку з пушкарями, що ледве міг встати. – Притиснуло нас. Прийшов на нас потоп. Погублять нас, як тих пташок-єдинорогів, що були перед Ноєм. Уже навіть на розплід із цього роду не залишилося.

Старий Клим теж лежав утомлений, побитий. Підвівся. Повільно сказав:

– Сміливий ти, Чупрейку, так, нема що казати, але ще дурненький. Пупець свій бачиш. Нічого вони нам не зроблять. Родові нашому немає кінця. Те, що нас кількох завтра, може, повісять? Пусте! Ге? Але наш рід буде постійно рости вгору, як той ліс. Настане ще інший, Довбушів порядок.

Розговорився Клим тої ночі. Він завжди ставав такий балакучий під час небезпеки. Оповідав, як вішали Пилипка. Клим сам це бачив. І так розказував у підвалі:

– Пилипко був родом із Космача. Якийсь панок забрав його сестру, потім продав її чи віддав комусь іншому. Пилипко хотів відомстити. Але панок почув його погрози і віддав його в гамаші, до війська. Пилипко втік із війська і вбив панка, прибивши його до стіни. Потому ще немало грабував. Убивав, просто так. Рубав і махав довкола топором. Делікатностей таких, як Дмитрик, і совісті, щоправда, не знав, ані мудрості глибокої не мав. Але й так був гідним чоловіком. І пісня про це говорить. Про нього співають:

Вони його та губити за топорець ясний.

А люди ся дивували, який же він красний.

Так ся люди дивували, який він хороший,

А пани ся чудували, скільки в нього грошей.

– Гей-га, – перебив Чупрей, – ви слухайте уважно, братчики. Ми до тої шибениці ще не цілком напрактиковані. Це може завтра нам придатися, як добра школа.

– От бачиш, як, – каже старий Клим, сопучи, – смерть сміху варта, як і саме життя. Страшна тільки для того, хто дивиться. Може, сумно і тяжко помирати старому, немічному у хаті на ліжку, а тут довкола плач, а тут у хаті діти. Кара божа! А на шибениці, гай!

Той, що дивиться, той страшиться: «Ой, ой, ой, Боже, Боже, як би воно було, якби я тепер стояв там під тою мотузкою». А то пусте думання! Бо такого, що там роззявляється і боїться, точно не повісять. Вішають таких, як ми. І мене хай завтра повісять, а святий Ілля в небі мене запитає:

– Гей же, Климе! То що? Хочеш бути воїном і ще раз бути повішеним?