Зеді Сміт - Білі зуби

суддя), і бачить, що Міллат дістанеться туди першим; і Міллат дістається першим, як Панде; і Арчі бачив таке по телевізору, і насправді він знає, що це означає, він стоїть. Він починає рухатися.

Тож коли пістолет витягнуто з кишені, Арчі вже там, він там без жодної монетки, яка б його врятувала, він там ще до того, як Самад спинить його, він там без алібі, він там між рішенням Міллата Ікбола і його ціллю, як мить між думкою і словом, як півсекунди спогаду або жалю.

* * *

В якийсь момент вони зупинилися в темряві, і Арчі штовхнув Доктора вперед, змусив його стояти просто перед собою, там, де його було добре видно.

— Стій там, — сказав Арчі, коли доктор необережно ступив у місячну пляму. — Стій нахрін там.

Арчі хотів бачити зло, чисте зло; мить великого впізнавання, він потребував бачити це — і тільки тоді він міг продовжити свій задум. Але доктор горбився і взагалі виглядав дуже слабким. Його обличчя було перемазане світло-червоною кров’ю, так наче справу вже зроблено. Арчі ніколи не бачив, щоб хтось був такий переможений і зламаний. І це позбавило Арчі рішучості. Йому хотілося сказати: «Ти виглядаєш так, як я почуваюся», бо цей чоловік був втіленням його власного головного болю та алкогольної нудоти, що піднімалася зі шлунка, — і все це стояло якраз навпроти нього. Але обидва мовчали; вони просто стояли один навпроти одного, дивлячись навзаєм в очі через дуло пістолета. В Арчі з’явилось кумедне відчуття, що він може згорнути цього чоловіка замість убивати його. Згорнути і покласти його до кишені.

— Слухай, мені шкода, — відчайдушно сказав Арчі після тридцяти довгих секунд мовчанки. — Війна закінчилась. Я проти тебе не маю нічого особистого… але мій друг, Сем… ну, я трохи вляпався. Отакі справи.

Доктор закліпав і, здавалось, намагався контролювати своє дихання. Губами, червоними від власної крові, він вимовив:

— Поки ми йшли, ти сказав… я можу молити?..

Тримаючи руки за головою, доктор спробував впасти на коліна, але Арчі замотав головою і застогнав:

— Я знаю, що я сказав… але нема… просто краще, якщо я, — продовжував він сумно, імітуючи, що натискає на гашетку і пістолет віддає йому в руку. — Ти так не думаєш? Тобто простіше… шоб ти повернувся.

Доктор відкрив рота, наче збирався щось сказати, але Арчі знову затряс головою:

— Я ніколи цього не робив, і трохи… той, ну, чесно… і потім, я багато випив… і це не помагає… ти там патякаєш, і я ніяк не вирішу, шо робити, то…

Арчі підняв руки, поки вони не стали навпроти докторового лоба, закрив очі і підніс гашетку.

Голос доктора підстрибнув на октаву:

— Цигарку?

І з цього моменту все пішло криво. Як пішло криво у Панде. Треба було застрелити пацана — і по всьому. Мабуть. А замість того він розплющив очі і побачив свою жертву, яка тремтячими пальцями витягувала цигарки і пачку сірників з кишені куртки, — людина.

— Можна — будь ласка? Перед тим, як…

Арчі випустив усе повітря, яке затримав у легенях, щоб убити людину, через ніздрі.

— Не можу відмовити в останньому проханні, — сказав Арчі, — можу тобі підкурити.

Доктор кивнув, Арчі запалив сірника, і доктор нахилився, щоб припалити.

— Ну, давай, — сказав Арчі за якусь мить: він ніколи не вмів зупинити марну суперечку, — якщо маєш, що сказати, то кажи. Я не хочу тут стирчати всю ніч.

— Мені можна говорити? Ми будемо говорити?

— Я не сказав, що ми будемо говорити, — відрубав Арчі. Бо це була така тактика, як у фільмах про фашистів (і Арчі добре знав, він провів перші чотири роки війни, дивлячись мерехтливі фільми про фашистів в «Одеоні»), вони намагаються заговорити зуби і втекти. — Я сказав, ти можеш говорити, а потім я тебе вб’ю.

— О так, звісно.

Доктор обтер обличчя рукавом і подивився на хлопця з інтересом, не певний, що той говорить всерйоз. Але хлопець виглядав серйозним.

— Ну, тоді… Якщо я можу так сказати, — рот доктора залишився відкритим, в очікуванні на те, що Арчі назве своє ім’я, але Арчі не назвав. — Лейтенанте… якщо можна так сказати, лейтенанте, я бачу, ви стоїте перед… перед… моральною дилемою.

Арчі не знав, що таке дилема. Слово нагадувало поля, ліси і Велльс, щось між динями і оленями. Розгублений, він сказав те, що завжди казав у таких випадках:

— Ага, какао!

— Е-е.. Так, так, — продовжував доктор Каліка, уже спокійніше; його ще не застрелили, а вже збігла ціла хвилина. — Мені здається, ти перед вибором. З одного боку… я не вірю, що ти хочеш мене вбити…

Арчі згорбився:

— Дивись, сонце моє.

— А з іншого, ти пообіцяв своєму перезбудженому другу, що ти це зробиш. Але це більше, ніж просто якась обіцянка.

Тремтячі пальці доктора обтрусили попіл із цигарки, і попіл падав, як сивий сніг, на його черевики.

— З одного боку, ти маєш обов’язок перед… перед… перед своєю країною і перед тим, у що ти віриш. З іншого боку, я — людина. Я говорю з тобою. Я дихаю і стікаю кров’ю, як і ти. І ти не знаєш, напевне, хто я є. Ти лише чув про мене. Тож я розумію, що в тебе проблема.

— В мене нема проблем. Це в тебе проблеми, сонце моє.

— І все ж, хоч я тобі