Зеді Сміт - Білі зуби

не друг, ти відповідальний за мене, бо я людина. Здається, ти втрапив між два обов’язки. Я думаю, ти зараз у пікантній ситуації.

Арчі підійшов ближче і тицьнув пістолетом докторові у чоло:

— Усе сказав?

Доктор спробував сказати «так», але почав заїкатися.

— Ну і добре.

— Чекай! Будь ласка. Ти знаєш Сартра?

Арчі зітхнув, розлючений.

— Ні, ні, ні, у нас нема спільних друзів — я це знаю, бо в мене тільки один друг, і його звати Ікбол. Слухай, я збираюсь тебе убити. Мені шкода, але…

— Не друг. Філософ. Сартр. Месьє Ж. П.

— Хто? — перепитав Арчі з підозрою. — Звучить, як француз.

— Він і є француз. Великий француз. Я з ним зустрічався в сорок першому, коли мене кинули у в’язницю. Але коли я з ним говорив, то він поставив проблему — приблизно так, як зараз, я думаю, переживаєш її ти.

— Говори, — поволі сказав Арчі. Факт полягав у тому, що він шукав допомоги.

— Проблема, — продовжував доктор Каліка, намагаючись контролювати свою гіпервентиляцію і пітніючи так, що в ямках під шиєю вже зібралося дві калюжки, — молодого французького студента, який мав доглядати за своєю хворою матір’ю в Парижі, але водночас повинен їхати до Англії помагати «Вільній Франції» боротися з націонал-соціалістами. Тож пам’ятаючи, що є багато видів поняття «повинен» — ми повинні давати милостиню, наприклад, але не завжди це робимо; в ідеалі повинні, але насправді це не так уже потрібно, — тож пам’ятаючи про це, що ми маємо робити?

Арчі криво посміхнувся:

— Це нахрін дурне питання. Подумай над цим, — він відвів цівку від чола доктора і постукав нею собі по скроні, — наприкінці дня він зробить те, що йому більше треба. Або він любить свою країну, або свою стару маму.

— Але що якщо він переймається і тим, і іншим — однаково сильно? Я маю на увазі — країною і «старою мамою». Якщо він зобов’язаний і там, і там?

Арчі це не вразило:

— Ну, тоді він усе одно зробить шось одне і заб’є на інше.

— Француз погоджується з тобою, — сказав доктор, вичавивши із себе посмішку. — Якщо жоден імператив не може бути зігнорований, то треба обрати будь-який, і, як ти кажеш, забити. Людина сама себе творить, врешті-решт. І сама відповідає за те, що вона робить.

— Правильно кажеш. Значить, кінчай балачки.

Арчі розставив ноги, випрямився, готовий до віддачі пістолета, — і націлився.

— Але — але — подумай — будь ласка, друже, — спробуй подумати, — доктор упав на коліна, здійнявши купу пилу, що злетів і опав, як зітхання.

— Встань, — хапнув повітря Арчі, насмерть переляканий потоками крові з очей, рукою на своїй нозі й губами на своєму черевику. — Прошу тебе, не треба…

Але доктор вчепився Арчі в коліна:

— Подумай — може статися будь-що… я ще можу виправдатися у твоїх очах… або ти можеш помилятися — твоє рішення може повернутися до тебе, як повернулося Едіпове, жахливе і спотворене! Ти ж не знаєш точно!

Арчі вхопив доктора за кістляву руку, підняв його на ноги і зарепетував:

— Слухай, дядьку. Ти мене засмучуєш. Я тобі не ворожка нахрін. Я не знаю, може, завтра взагалі буде кінець світу. Але мені треба зробити це вже. Сем на мене чекає. Будь ласка, — сказав Арчі, бо його рука тремтіла, а вся його рішучість давно накивала п’ятами, — будь ласка, замовкни. Я не ворожка.

Але доктор знову впав, як маріонетка з обрізаними ниточками.

— Ні… ні… ми не ворожки. Я ніколи не подумав би, що моє життя увірветься від дитячої руки… Коринтяни I, розділ тринадцять, вірш вісім: «Хоч пророцтва й існують — та припиняються, хоч мови існують — замовкнуть, хоч існує знання — та скасується. Бо ми знаємо частинно, і пророкуємо частинно, коли ж довершене настане, тоді зупиниться те, що частинне». Але коли воно настане? Я особисто стомився вже чекати. Жахлива річ — не мати досконалого, людського досконалого, коли до нього так мало лишилося, — доктор піднявся і спробував торкнутися Арчі, але Арчі позадкував. — Якби ми тільки були достатньо сміливі, щоб робити вибір, як його потрібно робити… між тим, що варто зберегти, і тим, що не варто… Це злочин — хотіти…

— Будь ласка, будь ласка, — сказав Арчі, червоніючи від того, що плаче, не такими червоними сльозами, як доктор, але великими, прозорими і солоними. — Стій там. Будь ласка, замовкни. Будь ласка.

— А далі я думаю про німецького збоченця, Фрідріха. Уяви собі світ без початку і кінця, хлопчику, — він виплюнув це останнє слово, «хлопчику», і воно було злодієм, який переломив баланс сил між ними, викравши рештки рішучості Арчі й розвіявши її за вітром. — Уяви, якщо можеш, що явища відбуваються повторювано, нескінченно, так, як вони завжди були…

— Стій там, де ти нахрін є!

— Уяви, що ця війна закінчується і закінчується — мільйони разів…

— Ні, дякую, — сказав Арчі, давлячись шмаркотинням. — Воно й так паскудно — один раз.

— Це не серйозна пропозиція. Це тест. Тільки ті, хто має достатньо сили і достатньо пристосовані до життя, щоб його стверджувати, — навіть якщо воно буде весь час повторюватися — мають те, що потрібно, аби перетривати найдовшу темряву. Я можу собі уявити, що речі, які я зробив, весь час повторюються. Я один із сильних. Але ти — ні…

—