Михайло Небрицький - Секрет, Михайло Небрицький

Раптом задзвонив телефон в кишені пальто, та Кіра чомусь сприйняла це як сирену пожежної тривоги. У неї відразу виникло передчуття, що лейтенант Клінський, якого вона залишила спостерігати за жертвою нещодавнього нападу, телефонує не для того, щоб дізнатись про її здоров'я.

-Він тут!

-Зрозуміла.

Навіть така коротка розмова не встигла завершитись, коли дівчина вже проділа руку крізь рукав пальто. Зрозумівши без слів наставницю, Михайло накинув куртку, схопив ключі від автомобіля та за 9 хвилин обидва вже були біля палати Альони.

-Відпустіть! – грізно пручався затриманий Євген.

-Пане Остапенко! – побачивши підозрюваного здалеку, крикнула на весь лікарняний коридор Кіра.

Двоє оперативників, всадивши гостя на стілець в лікарняному коридорі, стояли поруч, щоб той не втік.

-Ви прийшли завершити свою справу? – перевівши подих після поспіху, риторично запитала слідча.

-Яку справу? Про що ви говорите? – грізний бас двометрового чоловіка був схожий на гарчання ведмедя.

-Я дуже рада, що ми вас, нарешті, піймали. Тепер можете зателефонувати своєму адвокатові та повідомити, що вас звинувачують у вбивстві й замаху на вбивство, – Михайлова не кваплячись поглянула на речі, вилучені у Євгена Євгеновича та викладені в рядок на сусідньому стільці.

Ключі від дому, телефон, гаманець, ключі від автомобіля, три апельсини, складені в пакет, букет квітів.

-А де ніж? – капітан взяла витончені хризантеми, уважно їх розглядаючи.

На її думку, знаряддя для вбивства він сховав в букеті, щоб непомітно пронести до палати й зарізати Альону.

-Та що вам від мене, зрештою, треба? – не витримавши, чоловік заревів, немов лев.

-З якою метою ви сюди навідались? – спокійним тоном запитав Михайло.

-Провідати Альону. В офісі всі балакають про те, що на неї вчора напали. Чому я не можу провідати стару знайому? – обурився він.

-А де ви були вчора вранці, приблизно о 08:00?

-Вдома. Де я ще маю бути? Я збирався в заміську подорож, але ваш шеф взяв з мого адвоката обіцянку, що я не покину місто.

-І підтвердити це, звісно, ніхто не зможе, – іронічно зауважила Михайлова.

-Я живу один. І ви про це знаєте.

-Знаємо, Євгене. І все ж, куди ви сховали ніж?

-Та який ніж? – Остапенко вже відверто кричав на слідчу.

-Той, яким ви збирались вбити Альону. Чи цього разу ви все ж вирішили обрати інший спосіб позбавити її життя? – також не стримавшись, слідча підвищила голос.

Обхопивши руками голову, Євген сів у відчайдушній позі.

-Я ні на кого не нападав!

-Звісно. І Володимира Юрійовича також вбили не ви.

-Не я! – погляд затриманого був схожий на погляд тигра, що дивиться на антилопу.

-А хто? – не вагаючись, прямо запитала капітан.

Чоловік замовк та відкинувся на спинку стільця, схрестивши руки на грудях. Звичайна захисна реакція людини, що намагається відсторонитись від зовнішнього світу. Але від доставлення його до райвідділу у нього відсторонитись не вийде.

-Михайле, поїдь з ними. Разом з тим, коли закінчиш, допрацюй зі щоденниками. Спробуй до мого повернення ідентифікувати якомога більше жертв. А я поки поспілкуюсь з Альоною.

Піднявши Остапенка зі стільця, чоловіки вивели його з лікарні. Тим часом Кіра, попередньо постукавши, увійшла до палати жертви вчорашнього нападу.

-Доброго дня, Альоно! Можна? – Кіра побачила дівчину, яка лежала в ліжку.

-Доброго дня. Що там трапилось в коридорі? Бо лікарі радять мені зайвий раз не підводитись з ліжка.

-Нічого особливого. Можна сказати, що ангел-охоронець тебе любить.

-Справді?

-Так, Альоно. Скажи, ти нічого додаткового не згадала про вчорашній ранок? Можливо, злочинець, який тебе покалічив, здався тобі знайомим? Ти впевнена, що це не Євген?

-Ні, я ж вам вчора казала. Євген – він високий. А той, хто напав на мене, був приблизно мого зросту.

-Ти це точно пам'ятаєш? – перепитала капітан, уточнюючи покази.

-Так. До того ж, навіщо Жені на мене нападати?

-От і сусідка повідомила, що той, хто намагався тебе вбити, був середнього зросту. Щось тут дивне відбувається. А щодо того, навіщо Євгену тебе вбивати. Чи відомо тобі, що ти тепер власниця фірми твого покійного чоловіка?

-Відомо, – здивувала Кіру жертва. – Дізналась про це одразу після смерті Володі. Того ж дня нотаріус зателефонував до мене та повідомив.

-І як ти на це відреагувала? – Михайлова присіла на стільчик біля лікарняного ліжка, розуміючи, що розмова буде довгою, а правди в ногах все одно немає.

-Я одразу ж зателефонувала Жені та сказала, що мені не потрібне володіння цим бізнесом. Та якщо він хоче – я переоформлю право володіння бізнесом на нього.

Здивуванню Кіри не було меж.

-Почекай. Ще раз. Коли ти йому зателефонувала? – вирішивши, що чогось не зрозуміла, перепитала вона.

-У вівторок. Коли ви знайшли мого чоловіка вбитим. Я знала, що зараз почнеться тяганина з документами й володінням фірмою. Мені цей бізнес не потрібен. Володя з Женею – давні компаньйони, і Женя дуже багато вклав в цю компанію, тому "Імпорт-Буд" – це і його дітище теж. Справедливо було б, щоб посаду директора обійняв саме він. А мені без Володі нічого не потрібно.

-Тобто у вівторок Євген знав, що ти відмовляєшся від прав на фірму?

-Так.

-А напад на тебе скоїли в середу, тобто вчора.

-Саме так. А яке відношення має одне до іншого?

-Гаразд. З цим потім розберемось. Мене ще цікавить одне питання.

Михайлова простягнула руку до внутрішньої кишені пальто та витягла пошарпаний щоденник в дерматиновій обкладинці.

-Розумієш, про що піде мова?

-Так, – Альона одразу відвела погляд вбік.

Секундне мовчання, після якого пролунало логічне запитання:

-Навіщо ти повернулась до нього?

Дівчина стиснула пальцями простирадло, намагаючись стримати сльози.