Ксю Бадб - Закохана В Диявола, Ксю Бадб

Я миттєво витягую пістолет із коробки і накидаю на себе халат. 
- Девіде, що відбувається? - Він так нічого мені й не пояснив, що сталося у нього з партнерами, але по ситуації, яка відбулася, вже ясно. Відбувається повна херня. 
У вухах дзвенить. Зір ще не відновився від звуку вибуху. Я підходжу ближче до чоловіка та стаю позаду нього. Він робить кілька кроків уперед, залишаючи мене в спальні. Я не планую стояти просто позаду і нічого не робити. Перевіряю, чи зброя заряджена, та виходжу за ним. Девіда ніде немає. Спускаюся на перший поверх та дивлюся по сторонах. На вулиці чути звуки вистрілів. Отже, там щось відбувається. Хоч би з Девідом усе було добре.
Чорт! Я повільно виходжу до вихідних дверей і помічаю на ґанку Девіда та кількох охоронців, які ведуть перестрілку з чорним тонованим бусом, який не просто під’їхав до двору. Він нахуй зніс огорожу і стоїть просто в п’яти метрах від будинку. 
- Лізі, зайди назад! - Девід кричить на мене, наче я його колись слухалася і зараз точно не той випадок, коли буду слухати. Я обходжу їх за спиною та роздивляюся, що там за люди.
Звісно, тут темно, надто шумно і мене постійно відволікає Девід, який намагається загнати мене назад у будинок. Але я цілюся і стріляю. По матюках з іншого боку розумію, що я в когось потрапила. Чи, можливо, не я, але не суть. Перестрілка помалу затихає. І якийсь надто неприємний для мене голос видає:
- Сореро, може ми все-таки поговоримо? Чи так і продовжимо гратися у війнушки? - Девід не поспішає опускати зброю, так само як і охоронці. Я бачу, що один з них поранений.
- Нам нема про що говорити. Ти заявився до мене в будинок і виніс мені на хрін вікна, ледь не вбивши мене і мою охорону. Ти думаєш, так починаються перемовини? - Бачу, як плечі Девіда напружуються. 
- Хлопче, ти знаєш, що зі мною ігри погані. Нагадати, що було минулого разу? - Переводжу погляд на чоловіка і по тому, як стискається його кулак, розумію, що в цих людей є спільне минуле, про яке я нічого не знаю. Та я, в принципі, про цього чоловіка нічого не знаю. Ми з ним разом якихось 12 днів і все. Я знаю лише те, що мені вдалося прочитати в інтернеті.І якісь дрібниці, зовсім незначні, про які розповів сам Девід. 
- Ти не забув, що минуло 10 років і я вже не той хлопчик, якого ти можеш залякати.
З іншого боку чується сміх. 
- Девіде, я завжди знайду, чим тебе залякати. Бо коли ти тільки починав грати в цю гру, я вже був її майстром. То що? Ми будемо говорити? Чи ти вирішив усе-таки пограти в гру, в якій тобі не перемогти? - Чоловік видихає та повільно опускає зброю. Я розумію, що Девід не готовий продовжувати цю боротьбу.
- Єлизавето, повернися в будинок. Ви проведіть її. - Його тон не дозволяє мені навіть сперечатися. Тому я просто повертаюся назад у вітальню. За мною йдуть двоє охоронців. Девід та ще двоє залишаються на вулиці. Я не знаю, що в них там відбувається. Але мені максимально тривожно за те, що цей чоловік може зробити з Сореро. Не знаю, чому я хвилююся за людину, з якою я майже не знайома. Людину, яка увірвалася в моє життя, не питаючи мого дозволу. Але я не хочу, щоб з ним щось сталося.
Не знаю, скільки минуло часу, але з думок мене вириває постріл. Я відразу підриваюся з дивана і біжу до виходу. Мене зупиняють охоронці. 
- Пані Єлизавето, не можна. - витягую пістолет і направляю на охоронця. Той блідне і не знає, що робити. Розумію, що завдати будь-якої шкоди вони мені не можуть. 
- Ти зараз пропустиш мене. 
Але інший охоронець хапає мене ззаду і тягне назад до дивану. 
- Вибачте, але ні. В нас наказ. 
У мене немає іншого варіанту, як просто сидіти. Буквально через кілька хвилин я чую, як від'їжджає авто, а в будинок заходить Девід. Його обличчя бліде, а з плеча тече кров. Охоронець відпускає мене, я відразу кидаюся до чоловіка.
- Ти поранений? - Він дивиться на мене майже пустим поглядом. 
- Дрібниці. - проходить повз, взагалі не помічаючи мене, наче я якась частина його інтер'єру. 
- Девіде...
- Лізі, не зараз. Мені потрібно побути самому. 
І він просто зникає в кабінеті, залишаючи мене з купою питань і страхом за те, що з чоловіком щось могло статися більш серйозно, ніж просто поранене плече. Я виходжу на кухню, спочатку планую випити чаю, але наливаю собі 50 г бакарді, випиваю залпом і вирішую піти за Девідом. 
Він мусить мені все пояснити, досить з мене його таємниць. Якщо він хоче, щоб я тут була з ним ці дні, чи не лише ці дні, він мусить бути зі мною чесним.
Я, рішуче налаштована, піднімаюся в кабінет, але картина, яку я там застаю, шокує мене ще більше. Девід сидить без футболки, а з його рани один з охоронців дістає кулю. Замираю на вході і не можу сказати навіть слова. Мені важко дихати. Просто бачу пораненого Девіда, з якого тече кров, і мені стає зовсім погано. Він піднімає очі і тяжко видихає. 
- Лізі, я просив залишити мене самого. 
Мені все одно, що він просив, я підходжу ближче до столу, якраз охоронець починає промивати рану. 
- Далі я сама. - Беру ватний тампон та підходжу до Девіда. Він хапає мене за руку. 
- Непотрібно. - Висмикую назад свою руку.
- Девіде, давай ти не будеш мені указувати, що я маю робити, а що ні. Добре? Ти зараз не в тій ситуації, щоб я взагалі тебе слухала. Чоловік переводить на мене погляд, а потім киває на знак згоди. 
Обробляю рану та допомагаю її перев'язати. Коли ми закінчуємо, він відкидається на спинку стільця, а я сідаю навпроти на дивані. 
- А тепер, пане Сореро, я вимагаю пояснити те, що відбулося щойно, і взагалі все, що відбувається у вашому житті. Тому що поки я пов'язана з вами, моєму життю щодня може щось загрожувати. - Він різко піднімається і дивиться на мене.
- Зі мною тобі нічого не загрожує. 
Звісно, дуже сумнівне твердження, особливо після того, що сталося. 
- Девіде, будь ласка, ти можеш мені розповісти хоч щось? 
Чоловік тре перенісся, спирається руками на стіл та опускає голову. 
- Янголятко, я не знаю, як тобі це пояснити. Це все занадто складно і це занадто стара історія. А ти опинилася просто в непотрібний час з непотрібною людиною. 
Встаю та підходжу до нього. Обіймаю зі спини за шию. 
-Девіде, будь ласка, якщо я вже тут, я мушу знати. Або якщо не хочеш розповідати, відпусти мене. - Мене, звісно, ніхто і не тримав, але якщо він скаже піти, тоді я зрозумію, що в цьому немає майбутнього.
Не знаю, в який момент я взагалі почала замислюватися про те, що в нас може бути майбутнє. Але зараз я не хочу його втратити. 
Він швидко піднімає голову та одним рухом садить мене собі на коліна.
- Я тебе ні за що не відпущу. Ніколи! Навіть якщо для цього мені доведеться померти.
Дивне, звісно, твердження, але я обіймаю його за шию та кладу голову на плече. 
- Девіде, давай ніхто не буде помирати. Добре? Він посміхається та цілує мене в ніс. І від цього жесту моє серце падає в п'ятки. Тепер я розумію, чому він тікав, коли я його так поцілувала. Тому що в цьому поцілунку набагато більше, ніж у сексі чи в будь-яких пристрастях. Цей поцілунок свідчить про почуття. А почуття – те, чого люди бояться найбільше у світі. Бо ті почуття можуть зробити тебе слабким. А такі, як Девід Сореро, не дозволяють собі слабкості.