Микола Юрійович Рябчук - Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук

побував у Польщі й поба­чив у друзів той фільм, пере­казує йо­го при­сут­нім. Украї­на, з її жорсткою цензурою та ре­пресі­я­ми, бу­ла, без­умовно, на кі­нці цьо­го ла­нцю­жка. Тож у місцево­му варі­анті анек­дот мав би закі­нчу­вати­ся, що якийсь украї­нець при­їжджає з Москви і пере­повід­ає знайо­мим історію, яку оповів йо­му російський прия­тель, ко­трий почув її від ко­гось, хто побував у Польщі.

Тож ви­вче­н­ня й ви­кори­ста­н­ня польської — паралельно або й на про­ти­вагу обов’язковій російській — бу­ло політи­чно не-благонадійним актом. Бо ж не ли­ше давало до­ступ до бага­тьох заборонених чи напів­заборонених текс­тів — від Орвела й Павнда до Гайде­ґе­ра та Фу­ко, — а й стави­ло під сумнів роль імперсько­го центру як єдино­го й абсо­лю­т­но­го дис­триб’ютора інформа­ції, під­ри­вало створені і насаджу­вані ним іє­рархії, применшу­вало йо­го си­м­волі­чну «центральність». Зна­н­ня польської для украї­нців бу­ло ще й непря­мим нага­дува­н­ням про те, що істори­чно вони нале­жать до Європи, до польсько-ли­товської Ре­чі Посполи­тої, а не до євразійсько­го Московсько­го царства, про «одвічну спорі­дненість» із яким під ма­шкарою вига­даної у XVIII сто­літ­ті «Росії» нам і досі торочать та­мте­шні пропага­ндисти — і в му­нди­рах, і в ря­сах, і в ци­вільному.

Совє­ти, без­умовно, це від­чу­вали і намага­ли­ся на рі­зні ла­ди, не згірш од своїх царських попередни­ків, як­що не ви­корі­ни­ти польську єресь, то принаймні всі­ля­ко применши­ти її привабли­вість. За ко­ж­ної нагоди вони намага­ли­ся обме­жи­ти рух кни­жок і ча­сопи­сів, пере­сува­н­ня лю­дей. Вони знімали і зни­щу­вали саморобні антени з дахів і балконів бу­ди­нків. Вони закри­ли га­рний польський театр у Львові під надуманим приводом, хоча при­чи­на бу­ла оче­ви­дною: театр ви­йшов за ме­жі меншин­но­го «Гет­то», ставши ці­кавим для всіх львів’ян, а не ли­ше для поля­ків. Вони ши­ри­ли — у кла­си­чному каге­бе­шному сти­лі — на­ші­птувану пропага­нду про поля­ків як «зрадни­ків», «ле­дарів» і, звичайно ж, істори­чних зага­рбни­ків та оку­пантів, ко­трі не від­мовля­ться від то­го, аби знову запану­вати над украї­нця­ми, — недарма ж вони й досі вели­ча­ють одне одно­го «панами».

Пропага­нда, слід ви­знати, спра­цьовувала незле, що до певної мі­ри помі­т­но й сьо­годні — у неви­травній параної­дальній анти­польськості бага­тьох га­ли­чан. Вона не бу­ла б жи­ву­чою, ко­ли б не ля­га­ла на давні компле­кси і стерео­ти­пи, на істори­чні кри­вди й прини­же­н­ня, на спо­га­ди про кри­ваві конф­лі­кти, на ці­лий, зре­штою, пласт анти­польсько­го, анти­като­ли­цько­го і, ши­рше, анти­захі­дно­го дискурсу в украї­нській та, особли­во, в російській імперській лі­те­ратурі. Совє­тські лю­ди, зокрема й украї­нці, в основній своїй масі бу­ли досить амбі­валент­ні що­до Польщі й поля­ків, про­те досить при­хи­льні до всьо­го польсько­го — від му­зи­ки й фільмів до космети­ки, одягу та всі­я­лко­го ши­рпо­тре­бу. Польща бу­ла для них, у певному сенсі, замін­ни­ком Заходу — досто­ту як захі­дноукраї­нські та при­балтійські міста заміня­ли совє­тським кі­немато­графістам правди­ву «Європу».

Польські ре­чі, хоча й не бу­ли та­ки­ми модня­чи­ми, як французькі, чи якісни­ми, як німе­цькі, про­те мали над ни­ми всі­ма одну пере­вагу — бу­ли більш-менш до­ступ­ни­ми. І водночас вони бу­ли все-та­ки «з-за кордону», дарма що той «закордон» — принаймні ти­м­ча­сово — не був «справж­нім». Навіть при­боркана, оку­пована і совє­ти­зована Польща все одно зали­шала­ся іншою краї­ною. Іншою — в усіх значе­н­нях цьо­го сло­ва. Ле­гендарна «ку­рі­ца» із совє­тської при­казки, хоч спу­та­на та одо­ма­шнена, все одно бу­ла пта­хом. І ми всі від­чу­вали, що за най­ближ­чої нагоди — щойно пу­та осла­бнуть, а сторо­жа десь за­дрімає — ця пта­ха поле­тить собі геть — до Європи, до якої вона завше й нале­жа­ла.

І так воно стало­ся.

3.

Усе від­бу­ло­ся так поволі і по­ступово, що ва­жко сказати — ко­ли саме. Остан­ньою точ­кою цьо­го про­цесу, без­умовно, був рік 2004, ко­ли нова стіна — на­звімо її оксами­т­ною, паперовою чи просто візовою — зросла на польсько-украї­нському кордоні. Першо­го травня то­го року Польща вступи­ла до Євросою­зу, а заразом і до ше­нгенської зони — «зони стабільності та добробуту», як її де­що помпе­зно, але зага­лом слу­шно окреслює євросою­зівська ново-мова. З іронії до­лі це сталось у так званий «день між­народної со­лі­дарності тру­дя­щих». Ме­жі стабільності та добробуту збі­га­ли­ся те­пер із ме­жа­ми со­лі­дарності чи, принаймні, то­го, що від неї зали­ши­ло­ся. Украї­на опи­ни­ла­ся поза му­ром, без особли­вих надій ко­ли-не­будь за ньо­го по­трапи­ти.

Роз­ча­рува­н­ня пере­ро­стає в роз­дратува­н­ня, роз­дратува­н­ня — у роз­пач, роз­пач — в апатію. Одні звину­ва­чу­ють Захід — за неві­гластво, пи­ху, парохіалізм, егоїзм, боя­гу­зли­вість, ли­цемі­рство, по­двійні стандарти й не­ба­жа­н­ня трактувати Украї­ну бодай нарі­вні з інши­ми пост­комуністи­чни­ми невдахами, зокрема з Балкан. Інші ла­ють Росію — за під­ступ­ність та агреси­вність, за украї­но­фобію, за пато­ло­гі­чне не­прийня­т­тя украї­нської незале­ж­ності й намага­н­ня її пі­ді­рвати й ском­прометувати на рі­зні ла­ди. І наре­шті ще інші, не найчи­слен­ні­ші, але най­прони­кли­ві­ші, кри­ти­ку­ють самих се­бе — за брак єд­ності, со­лі­дарності, політи­чної ку­льтури, вмі­н­ня обрати собі компетент­ну й від­повід­альну владу, брак волі і хи­сту ре­форму­вати краї­ну.

Мій добрий прия­тель, ві­до­мий історик, стверджує, що поля­ки поча­ли свою «європейську інте­гра­цію» ще задов­го до то­го, як «Со­лі­дарність» виграла 1989 року парла­ментські ви­бори і сформу­вала проє­вропейський уряд. Її поча­тками бу­ли анти­царські пов­ста­н­ня 1830-1831 та 1863-1864 років, анти­на­ци­стське пов­ста­н­ня 1944-го, анти­комуністи­чні пов­ста­н­ня 1956, 1970 й 1980-1981 років. Власне, додає іроні­чно прия­тель, їхню інте­гра­цію до Європи мо­ж­на вивести ще з середньовіч­чя, ко­ли вони обрали собі захі­дний, а не східний рі­зновид хри­стия­нства.

Я знаю йо­го улюблену теорію «зале­ж­ності від шля­ху»: точ­ка, до якої при­бу­деш, зале­жить від точ­ки, з якої ти ви­йшов. За допомо­гою ці­єї теорії мо­ж­на бага­то що поясни­ти — мо­же, аж надто бага­то. За її допомо­гою мо­ж­на ви­правдати некомпетент­ність і непо­тизм, і навіть брута­льність деспо­тів, трактую­чи це як «місцеву тради­цію», і так само мо­ж­на роз­гріши­ти населе­н­ня за паси­вність і корумпованість, ро­зумові й фізи­чні лі­но­щі, брак ци­вільності й від­повід­альності, поси­ла­ю­чись на «ва­жкий спадок ми­ну­ло­го». Ми­ну­ле справді ви­значає майбу­т­нє — проста й зру­чна істи­на для ко­ж­но­го, хто, сти­каю­чись із про­бле­мою, шу­кає не ви­рі­ше­н­ня, а ви­прав­да­н­ня.

Мій прия­тель, однак, не по­годжу­є­ться. «Ця теорія, — ка­же він, — аж ніяк не дете­рміністська. Ми­ну­ле, як і лю­дські гени, ви­значає бага­то чо­го, але далеко не все. Воно ли­ше встановлює певні ме­жі, рамки — кори­дор мо­ж­ли­востей. Він, за­звичай, досить ши­рокий. І ти мо­жеш сповна йо­го ви­кори­стати, водночас роз­ши­рю­ю­чи йо­го, — як це трапи­ло­ся, на­при­клад, п’ять років то­му під час Помаранче­вої револю­ції. А мо­жеш і навпаки — фа­та­льно йо­го звузи­ти, навіть змарну­вати, — як це й трапи­ло­ся опісля».

Мені жаль, що я не історик і не мо­жу обсервувати усе довко­ла з та­кою філо­со­фською не­зворушністю, sub specie aeterni-tatis — з по­гляду ві­чності. Хоч я й знаю, що років за сто все довко­ла бу­де га­разд, а за ти­ся­чу — навпаки, тоб­то —