Артем Чапай - Авантюра XL

немає нічого нейтрального.

немає нічого негарного.

кожна точка містить у собі все,

усе міститься в кожній точці,

і, отже, кожна точка є абсолютом краси

і краса є абсолютом кожної точки.

немає чогось більш гарного,

нема нічого менш гарного,

усе однакове тому, що все — абсолютне.

краса не врятує світ. краса його рятує постійно, щомиті.

бо світ є краса і краса є світ.

9

між іншим.

на відміну від коноплі, під дією грибів не втрачається

ані почуття часу, ані логіка.

ти просто краще бачиш, ліпше усвідомлюєш,

сильніше відчуваєш.

раз і назавжди.

я можу налаштуватися на це світовідчуття й зараз,

будь-якої миті,

коли переповнення естетичною насолодою

не заважатиме на практиці.

кожна мураха, що повзе з травинкою,

кожна тріщинка в асфальті,

будь-яка червина, ха, шматок лайна —

абсолютна краса.

треба лише це побачити.

нема нічого більш або менш важливого,

тим більше нікого. усе й усі є абсолютом,

усе в одному, й одне в усьому.

усе — єдність — у своїй суті, у своїй глибині.

ми насолоджувалися красою годин вісім,

і лише на світанку виснажений видіннями мозок

покликав нас спати.

виявилося, що таки холодно,

а ми цілу ніч просиділи на мокрій

від кришталевих краплинок роси

смарагдово-блискучій траві.

ми зайшли до хати й залізли під ковдру,

притислися від холоду одне до одного,

Розі зняла мокру спідницю,

і виявилося, що під нею нічого немає.

я вдав, ніби сприйняв це як натяк.

притягнув її до себе, пестив,

а вона дозволяла гладити себе по клітору,

проте не дозволяла цілувати в губи.

залишилася хоч і без трусиків,

але в ліфчику, хоча раніше якраз

ходила пляжем із голими грудьми.

— а чому? чому не зовсім гола? ти ж без трусиків!

— це психологічне.

вона не відповідала на пестощі пестощами,

лише сама стогнала й тяжко дихала,

але все ще трималася, ніби це не вона робить,

а тільки я,

ніби вона не зраджує цим свого чувака,

який залишився в Ліверпулі.

(такі думки мене облягали ще довго.)

наступної ночі вона таки дозволила нам обом

усе.

це неминуче,

коли припиняєш себе обманювати,

нібито півзради — це ще не зрада.

— я знаю, ти мене навмисне затяг у гори, щоб там звабити, —

не раз казала потім вона, усміхаючись

радше з самої себе.

— чесно, і думки не було. — постфактум дійсно здавалося,

ніби й думки не було;

а дістатися до того, як було насправді антефактум,

уже неможливо.

ми вирішили їхати до Оахаки на революцію.

як на той час уже повелося,

ми з Сімоном мали рухатися шляхом найменшого

кошту.

тому ми з ним подались автостопом,

і я домовився з Розі,

що приходитиму щодня, від одинадцятої до дванадцятої

та від вісімнадцятої до дев’ятнадцятої, на вказане нею місце в Оахаці.

вона поїхала автобусом.

а мене все не попускало,

хоча минуло вже чотири дні.

підозрюю, що так, аби цілком,

мене вже не попустить ніколи.

ми їхали в кузові вантажівки,

а я все показував Сімонові то на одну

пляму іншого відтінку в зелені гір,

то на іншу:

— ох, як гарно! дивися, як гарно!

— м-да, ти таки змінився…

почалася шалена злива,

і Сімон намагався цілком укрити нас

тентом від намету,

але то сюди, то туди просочувалася вода.

він зливсь, а я сміявся, і він злився ще більше —

від того, що мені начхати на дощ і я сміюся.

«нездорово», як він казав.

потім ми їхали під вітром, мокрі,

дуже холодно, дуже, дуже холодно,

дедалі вище в гори,

але обоє вже в гарному гуморі, бо нас

мали везти крізь ніч, крізь гори.

щоб трохи зігрітися,

ми стрибали в кузові, тримаючись за борти,

потім Сімон начитував реп, а я танцював,

намагаючись не навернутися на крутих поворотах —

нам було холодно, шо триндець,

але ми були щасливі, шо триндець.

ми понатягали капюшони, ще й тримали їх

пальцями, щоб залишити тільки

вузеньку вертикальну щілину.

Сімон іще й був у окулярах, які знайшов десь, —

схожих на окуляри республіканських пілотів

часів іспанської громадянської війни.

він глянув на мене, та й давай реготати — аж зігнувся,

а коли відхекався, то сказав,

що я в капюшоні зі щілиною схожий

на вагіну.

я подивився на нього — і справді.

він був схожий на вагіну в шкіряних окулярах.

так, це була щаслива поїздка.

ми перетнули хребет і стали спускатися

серпантином під світлом повного місяця.

унизу було видно блідо-чорну долину:

кава з молоком.

долина лежала далеко під нами.

була третя ночі.

у жовтому місячному сяйві

поступово теплішало.

* * *

нас висадили в центрі невеликого містечка,

назву якого я не пам’ятаю, — і там, на центральній площі,

ми розклали намет

просто під дверима аптеки.

нас розбудив якийсь із покупців,

бо він шурнувся об намет, намагаючись

тихенько протиснутися повз нас

у вже відчинену аптеку:

власники відімкнулися на світанку тихесенько,

намагаючись нас не турбувати.

Мексика — це не Тот-топот-тономой, тваю мать!

а наступнного дня ми дісталися

революційного міста-героя Оахаки.

а там

на сокало[33] коло церкви революція іде.

почалося все зі звичайного страйку вчителів.

ті розклали наметове містечко на центральному майдані,

вимагаючи собі підвищення зарплатні

та збереження соціальних пільг.

а через кілька тижнів, у червні 2006 року,

о четвертій ранку,

на них наслали «Беркут» — мексиканською ПФП[34].

копів було більше, ніж самих страйкарів,

і копи були у важких обладунках,

зі сльозогінним газом і вертольотами —

але хуй там!

наступного дня до вчителів приєдналася більшість міста.

тепер офіційна влада ховається десь по чагарях,

владу в місті й навколо здійснює АППО —

народна асамблея Оахаки:

децентралізоване об’єднання

різноманітних громадських організацій,

індіанських спільнот

тощо.

дійсно народна асамблея,

а не професійні «представники» та «народні обранці»,

маму їхню.

коли ми приїхали, усі слухали тільки «радіо Плантон[35]» —

радіо наметового містечка.

на базарах, у таксівках, із приймачами на вулицях.

ми прийшли до революціонерів.

чергові оглянули нас, розпитали,

і ми оселились у наметі

в альтанці, розташованій

посеред центрального майдану — zócalo.

«сниму квартиру недалеко от центра».

ага. але ми якісь стрьомні, тож у нас узяли

документи «на зберігання». ну, «для нашої ж безпеки».

я дав могилянський студентський.

посеред ночі надсадний крик:

— Zapa-a-ata vive!

лінивий голос:

— por dónde vive?

і знову революційно-збуджений:

— no sé pero vive y vive!!!

(— Сапата жиє!

— де ж це він жиє?

— не знаю, але жиє й жиє!)

щойно засинаємо — прокидаємося від голосів

просто біля нашого намету.

Сімон прислухається: «Розі? Розі!»

виповзаємо рачки — і дійсно… стоїть Розалін…

узяла мене попід ручки бєлиє й повела до свого житла.

не настільки в центрі міста, звісно, як наше з Сімоном, —

але все одно приємно.

ми потайки прошмигнули повз реєстратуру,

зайшли до номера й пішли до душу.

вона довго, довго, довго милила мене,

потім я намилював її,

поки не впіймав погляд.

я щось пробелькотів про презерватив у кімнаті,

але вона дивилася на мене так,

що я зрозумів.

спробував повернути її спиною до себе,

притулив до мокрої кахельної стінки,

але чомусь не зміг увійти.

вона повернулась і настрибнула на мене,

обійняла ніжками за сідниці,

а я притис її намиленою спинкою до теплих кахлів…

ну нє, я знав, що сам іноді можу від перезбудження

кінчити за кілька секунд,

але якось не думав, що жінка

теж так уміє.

власне, після того я міг би й вийти з неї,

але вона не відпускала.

наступного ранку

довелося купувати morning-after pill[36].

Сімон тим часом частіше тусувався

з революціонерами

та